Явище, до якого пристало влучне словечко "побєдобєсіє", в Україні зникає. Цьогоріч лише третина українців зараховує так званий День перемоги до п’ятірки своїх улюблених свят (дані КМІСу), пише для "Тижня" Максим Віхров

Таким чином, у рейтингу популярності він посідає аж шосте місце, поступаючись Великодневі, Різдву, Новому рокові, Трійці та навіть 8 березня. За останнє десятиліття любителів "Дня перемоги" поменшало майже вдвічі (з 58% до 31%). І це при тому, що більш-менш активно з "побєдобєсієм" стали боротися лише з 2015-го, а до того його розкручували проросійські сили (та й не лише вони). А в самій Росії, звідки "побєдобєсіє" імпортується по всьому СНД, відбувається зворотний процес. Якщо у 2006-му "День перемоги" вносив до трійки найважливіших свят лише 41% росіян, то 2014-го таких було вже 53%, а у 2018 році – понад 70%. "День перемоги" став для них головним святом, обійшовши і Новий рік (60%), і Великдень (31%). І хоча європейський День пам’яті та примирення в Україні поки що не прижився, можна стверджувати: "скрєпа побєдобєсія" таки луснула.

На цьому можна було би ставити крапку, зарахувавши Україні ще одну історичну перемогу у справі деколонізації. Не завадило б також нагадати, що Москва нічого нового не вигадала й займається "побєдобєсієм" за методичками брежнєвської епохи, хіба що замість пафосу все більше виходить треш. Але дещо мене таки бентежить. Поки росіяни гуртуються довкола міфу про війну минулу, в нас війна реальна. Для росіян це чергова імперська авантюра на зразок Придністров’я, Абхазії чи Грузії, а для нас – національно-визвольна війна. Рано чи пізно вона закінчиться, й у нашому календарі з’явиться ще один "червоний" день: може, Перемоги, а може, і Пам’яті (зі Примиренням доведеться почекати). І мені дуже не хочеться, аби це свято вразила бацила совка. Візьмімо для прикладу День захисника України, офіційно запроваджений у 2015-му.

Читайте також: Поразка "Перемоги": 9 травню приготована доля КВН

Не треба пояснювати, що за своїм змістом це свято цілком протилежне "двадцать трєтьєму фєвраля", яке давно виродилося в чоловічий аналог 8 Березня. Тут у нас з’єднались і козацька Покрова, і день створення УПА, і все це вписано в контекст реальних подій на Донбасі. Але бацила перестрибнула кілька сторінок календаря – й ось уже 14 жовтня лунають привітання "дорогим нашим чоловікам", школярки поздоровляють школяриків тощо. Напевно, комусь і піну для гоління дарують.

Ця сама бацила вразила й День пам’яті та примирення. Кілька років тому мені довелося побувати в одному із сіл Київщини під час офіційних святкових заходів. Учасники кількагодинного дійства, а це були переважно школярі, старались як могли. Не полінувалися й організатори, які привезли аж із райцентру народний хор та ансамбль ветеранів-афганців. Дядьки в затертих камуфляжах співали посередньо й не дуже в тему, але душевно, потішивши сільську публіку, не розбещену видовищами та не чутливу до ідеологічних тригерів. А тих тригерів було чимало, бо сценарій явно писався ще в часи Брежнєва й злегка коригувався, напевно, лише двічі. У 1991-му радянську Батьківщину замінили на Україну, а у 2015-му "День перемоги" перейменували на День пам’яті та примирення. У результаті зміни звелися до присутності червоних маків, та й вони, виходячи з контексту дійства, символізували "перемогу над німецько-фашистськими загарбниками". І ми всі розуміємо, що це навряд чи унікальний випадок.

Утім, переповзання совкових форм на українські змісти – це найочевидніша, але не найсерйозніша небезпека. Вся суть хвороби "побєдобєсія" полягає в тому, що пам’ять підмінюється міфологією в ім’я політичної доцільності. Я глибоко переконаний, що свята, пов’язані з конкретними подіями, потрібні не лише для того, щоб віддати шану учасникам тих подій. Це також привід оживити наші спогади, звіритися з фактами, ще раз проговорити висновки, словом, не допустити, щоб подія випала з колективної пам’яті. Але щойно колективна пам’ять підміняється фейком, як істинний зміст свята втрачається, і форма починає слугувати якимось іншим цілям.

Читайте також: Як совок спотворює свято, право на яке Україна завоювала

Яскравий приклад такого сфальшованого свята – російське "побєдобєсіє". Історичні факти там нікого не цікавлять: канву подій щоразу перелицьовують під поточний геополітичний момент. І навіть креативники, які ваяють святкові білборди, вже не відрізняють радянських танків від німецьких. Брехня замість фактів, ряджені замість ветеранів – ця бражка годиться лише для того, щоб дурманити голови. Власне, того в Кремлі й прагнули, бо сеанси масового патріотичного угару, як уколи ботоксу, продовжують молодість режиму.

Коли скінчиться російсько-українська війна, наша влада також постане перед спокусою інструменталізувати пам’ять про неї, використавши її в державницьких цілях. Методологія вже відома: закатати постаті героїв у бронзу, замінити хронологію міфологічним наративом, словом, сконструювати наше, українське "побєдобєсіє". І частина суспільства може підтримати ініціативу: хтось під дією культурної інерції, хтось під впливом щирих, але підсліпуватих патріотичних почуттів. Ну а що, хіба закінчення війни не привід створити Велике Патріотичне Свято?

Свято, безумовно, потрібне. Але, як на мене, пам’ять про цю війну – реальну, а не міфологізовану – набагато цінніша й дієвіша, ніж будь-які патріотичні фейки, які можна виліпити з неї. Бо всі фейки, навіть створені з найкращих почуттів найбільшими майстрами, – це дуже ненадійний фундамент. Рано чи пізно вони розсипаються, а разом із ними починає валитися все, що встигли набудувати поверх.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram