Відфрендив недавно одного пана діаспорянина останньої хвилі, який ну дуже вже уявляв себе білим чоловіком, спілкуючись з нами, аж у землю вгрузав від того тягаря білої людини, і довгрузався до того, що став порівнювати чернігівські села з резерваціями індіанців у себе там на діаспорянщині.

Читайте також: Навіщо українській книжці Чехія

Якось пояснювати, що Чернігів – одне зі трьох міст українського тріполі – Київ, Чернігів, Переяслав – і в ньому зберігся найдавніший храм Русі 1033 року, і села довкола нього теж тисячолітні, було вже нижче гідності, хай собі пан шериф іде з богом.

Трохи раніше був скандал протилежного спрямування. Український коловидавничий спритник обібрав довірливого діаспорянина, пообіцявши видати за його гроші книжку, й ні грошей, ні книжки. Останній романтичний пройдисвіт 90-х. Причому бувалі люди кажуть, що тоді не один український видавець поводився з заокеанськими дядьками саме так, хіба що кілька примірників книжки для звітності видавали, але вона залишалася фантомним виданням і не потрапляла в книгарні чи бібліотеки. Тобто діаспорян розглядали як грошовитих корів, яких не гріх подоїти. Чи розкрутити на допомогу, чи ще якось поживитися. Чому ота заявлена вище зверхність окремих заокеанців дещо сприяла.

Читайте також: Український подвиг у Чикаґо 1933 року

А зараз я почитав допис Мар’яни Савки, яка злітала до Аргентини й тепер збирає для тамтешньої діаспори книжки, яких їм дуже не вистачає, доставка задорога, а їм хочеться читати, щоб не забувати мову, й подумав, що це саме той випадок, коли материкова Україна виступає в правильній ролі мецената і переймається проблемами діаспори, а не навпаки. Нарешті в нас є щось таке, чого нема в Аргентині.

Чи були й інші випадки, просто я не в курсі?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram