Я поставила свою сумку біля вікна і зітхнула. Хух. Я вже в пологовому будинку. І мені, навіть, виділили палату. Тимчасову.

Звісно, лікарі моїй появі не були вельми раді. Ще б пак! Припхалась зарано: ще не час народжувати, а займе «койко-мєсто».

Та я би і сама не приїхала. Однак я була жінкою з «проблємной бєрємєностю», як мені сказав лікар-гінеколог.

Перш ніж потрапили до палати між мною та жіночкою в реєстратурі відбувся такий діалог:

– У нас немає місць, – звично відповідає, заповнюючи якийсь надважливий журнал.

– У мене стенд в нирці, – відповідаю я.

– Зараз, – говорить жіночка. Стенд в нирці звучить солідно.

Читайте також: Уряд збільшить підтримку родин з дітьми

Вона ретельно записує мої дані до анкети і відводить мене на третій поверх. Передає мене санітарці. Та – якомусь лікарю. Я, як «трофей» (людина з стендом в нирці, а це вам не жарти!) переходжу із рук в руки. Зрештою, естафета закінчується і мене заводять в палату.

Я відразу підходжу до вікна. Літо, сонце, краса!!Ще раз зітхаю. І повільно обертаюсь, щоб оцінити свої апартаменти. Молода, наївна, щира! Це не палата, це одиночна камера: ліжко та умивальник. Мінімалізм у своїй красі.

Ліжко-мутант – ще півбіди. Найгірше те, що в умивальнику, вибачте на слові, було набльовано. Я заклякла. Ще раз підійшла до вікна і… засміялась.

Вагітна дівчина з стендом в нирці (а це вам не жарти!) щиро сміялась сама з себе. У вагітних взагалі буває неадекватна реакція на різні події.

Провести тут кілька днів свого життя – справжнє самокатування.

А ще додайте до цієї картини крики тих, хто народжує: тут і годину важко бути, не те що кілька днів!

Я швидесенько зібрала уже розкладені мною журнали та книжки і вийшла з палати.

– Я йду додому, – сказала черговому лікарю.

– Пишіть відмову.

Знову треба було заповнювати силу-силенну папірців.

Читайте також: Сповідь матері, яка пройшла через дворічну післяпологову депресію

– Що, вже тікаєте? – каже ще один лікар, який підходить до мене. Його очі посміхаються крізь скельця окулярів. Ми дивимось одне на одного: він все прекрасно розуміє.

Я беру свою сумку, яка здається мені легесенькою, мов пір’ячко, і виходжу з пологового будинку.

Літо, сонце, краса!! Я така щаслива, що не передати словами. Їду додому.

Я ще повернусь сюди. Але не сьогодні. І не завтра. Кожен день, проведений не в стінах українських лікарень, – прекрасний…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram