Натрапила на свій давніший допис про українських російськомовних письменників. Чуюся й зараз такою ж «упоротою» – особливо, коли спостерігаю «какуюразніцу», а її й не побільшало, й не поменшало... І це вона зараз шипить про наших незаконно ув’язнених, що «даром нє сажают – разбєрітєсь у сєбя», і це відбувається в нас, і не даси по писку, бо ж прикриваються свободою свого плюгавого слова... І зневажливе: «кто ето будєт чітать по-укрАїнскі?» в книгарні.

Отож, допис від 2015 р:

Муляє мені дискусія про українських російськомовних письменників... Молоді голоси кричать, що не визнанням їх своїми – ми провокуємо розбрат. Мовляв, можна у вишиванці зраджувати Україну і щиро любити її російською мовою. Годжуся. Можна. Але коли йдеться про таке тонке питання як основний інструментарій автора і він обирає російську – то чи він український письменник?

Читайте також: Чому Стусу не ужитися з Пушкіним? Про нації і садівництво

Саме в цій ділянці нашої культури – в літературі – мова є панівною ознакою належності. Крапка. У мене немає жодної зневаги до таких авторів: я читаю Херсонського й Чичибабіна; Віктор Некрасов – теж серед улюбленців. Але за всієї поваги до їхньої майстерності не можу назвати їх українськими – не з власної пихи, а тому що вони ідентифікують себе в єдності з російською культурою. Тому що це в них стрижневе, це гени, це глибина культурних зв’язків і традицій, успадкованих і осмислених.

Хай собі пишуть прекрасні твори своєю рідною материнською мовою, збагачуючи сучасну російську літературу – в тім нема гріха. Український письменник пише українською. І не тицяйте в очі Шевченковими повістями, Кулішевими двомовними варіантами «Чорної ради» та ін.

Читайте також: Пагутяк: Влада залежить від олігархів, московських і промосковських, і вона не зацікавлена у розвитку національної культури

Для довідки: перекладала й перекладаю з російської, маю друзів-росіян, часом з ними спілкуюся російською, коли виникає потреба...

І на завершення бувальщина про одного чоловіка зі знаменитим прізвищем: він після співбесіди з претендентами на викладацтво у його виші обов’язково телефонував їм додому, аби упевнитися, що українська для цих осіб – рідна на всі сто відсотків... Скажете, що це було підступно? А не підступно «продавати» себе українською, потиху підтримуючи російську?

Боротися із двомовністю диктаторськими методами – програти в чисту. Надати перевагу українській у всіх галузях – виграти бій. Художнє слово – теж вояк. Це відповідь на уїдливий коментар молодої авторки: шкода, що література для вас – фронт. Такі да. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram