Таллінн – ідеальне місце для того, щоб поговорити про історію. Відроджена 1991 року, сучасна Естонська Республіка не втрачає зв’язку зі своєю міжвоєнною попередницею, пише для "Тижня" Едвард Лукас

Делегати на щорічній безпековій конференції імені Леннарта Мері, що відбулася нещодавно в столиці країни, трапезували під субмариною "Лембіт". Це гордість естонського довоєнного флоту. Підводний човен зберігається у величному ангарі порту в Талліннській затоці, який зараз став морським музеєм. На другому кінці міста, на військовому цвинтарі, спочивають радянські, естонські, німецькі, британські солдати, а також бронзовий "Альоша" – пам’ятник невідомому солдатові. Перенесення монумента із центру міста на кладовище 2007 року спричинило акції протесту та першу у світі міждержавну кібератаку.

На конференції дискусія точилася від абстрактних тем, що спонукають замислитися, до суперечливих практичних питань. Журналістика – це чернетка історії, і однією із завзято обговорюваних тем була приголомшлива фейкова загибель Аркадія Бабченка в Україні. На конференції зібралися переважно проукраїнські учасники, президентка Естонії Керсті Кальюлайд у вступній промові вихваляла активне громадянське суспільство України й закликала аутсайдерів підтримати її в боротьбі проти російської агресії. Пізніше вона взяла участь у флешмобі-демонстрації на підтримку українських політичних в’язнів у РФ.

Читайте також: Пробачте, що живий: безглузде обурення порятунком Бабченка

Однак деяким учасникам заходу справа Бабченка видається незбагненною. За словами представника України, інсценізацію смерті, яка допоможе піймати вбивцю (і запобігти подальшим злочинам), ще якось можна зрозуміти, а от свідоме поширення фейку не вкладається в голові. Українська влада поквапилася звинуватити Росію у смерті журналіста. Без сумніву, українці мали таку спокусу, враховуючи відкриту недоброзичливість і приховані диверсії РФ. Та річ у тім, що це нівелювало успішність фейкової операції.

Зараз журналісти, а згодом історики намагатимуться в усьому розібратися. Для декого найголовніше, що в СБУ – одіозній спецслужбі України – нарешті почали захищати журналістів, яким загрожують серйозні небезпеки. Дехто, зокрема російський емігрант та активіст Гаррі Каспаров, стверджує, що нарікання на адресу української влади через "дивну шараду" лише відвернуло увагу людей, у той час як російська влада регулярно організовує вбивства та залякує опонентів. Критики не згодні. У справі Бабченка немає й натяку на прозорість і випливає дедалі більше сумнівних подробиць. Цілком можливо, не обійшлося без конкуренції в бізнесі та суперництва між політиками. Наразі не доведено, чи була причетна Росія.

У цьому плані справа Бабченка – це масштабні історичні суперечки в мініатюрі. Неважливо, хто винен, а хто має рацію. Головне, що ми маємо свободу дискутувати на цю тему. У Росії люди позбавлені такої розкоші: не дозволено обговорювати щоденні витівки Кремля чи те, що країна використовує історію як зброю й намагається приховати злочини старого режиму під імперіалістичною демагогією.

Читайте також: The New York Times​ проти України: нові реалії інформаційної війни

Таким підходом до історії росіяни заганяють себе в пастку. На одній із зустрічей у форматі конференції, яка називалася "Кому належить історія?", учасники звернули увагу на те, що це запитання не має сенсу. Історія належить усім. І ми можемо осягнути її настільки, наскільки нам вистачить ментальної енергії. Зрештою, від цього залежить, як ми живемо. Як зазначив один учасник, теперішнє – це поєднання нашого досвіду (і того, як ми його застосовуємо) з нашими очікуваннями.

Минуле не викарбуване на камінних скрижалях. Ми не можемо вивчити його й робити культ з історії. Нові факти, нові аргументи й нові ідеї спонукають нас повсякчас переглядати історію. Кремлівські полемісти люблять повторювати, що критики Росії намагаються "переписати історію": скажімо, ставлять під сумнів поведінку радянської влади до, під час і після Другої світової війни. Та, як наголосив один з учасників конференції, "у цьому й полягає робота істориків".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram