А тепер я сам себе буду спростовувати. Стосовно того, що Україна нікому в світі не потрібна й має покладатися лише на власні сили, як я писав у одному з попередніх чисел (див. "Тиждень", № 20/2018). Безумовно, має покладатися, я на цьому досі наполягаю, а от потрібна чи ні – це ще питаннячко, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Почну здалека. "Це не наша робота", – заявив днями генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ в інтерв’ю Der Spiegel. Ішлося про відмову гарантувати Ізраїлю безпеку від нападу Ірану на тлі обміну ракетними ударами з іранськими військами в Сирії. Формально Столтенберґ має цілковиту рацію: Ізраїль не член Альянсу, а лише партнер, до того ж усередині самої організації стосовно блокади Ірану так само є різні позиції.

Така сьогоденна логіка, хоча, здавалося б, політика має базуватися на стратегічному довгостроковому плануванні. А перспектива така, що: 1) Тегеран, уже кілька десятиліть поспіль очолюваний зграєю безум­ців, цілком офіційно називає США "великим сатаною", а Ізраїль – "малим сатаною"; 2) цей режим, маючи чималі соціально-економічні проблеми всередині країни, постійно спрямовує шалені ресурси на дестабілізацію всіх країн, до яких може дотягнутися, а також на створення власної ядерної зброї з цілком прозорими перспективами її використання (див. п. 1). А Ізраїль своєю чергою за всіх можливих питань, які до нього, припустімо, накопичилися, є наразі єдиною країною в регіоні, яка не просто відстоює західні цінності, а й щодня протистоїть безконтрольній навалі принципово деструктивних сил, які загрожують і йому, і решті світу.

Читайте також: Бранці Кремля й цинічна європейська вибірковість щодо російських злочинів

Кому ще зрозуміти цю геополітичну колізію, як не нам? Адже доля України, її історичний шлях і найближче майбутнє так само зумовлені її географічним положенням. Просто за фактом того, що в новітню геологічну епоху вона перебуває на межі степу та лісостепу, більше нічого. Уже тисячу років тому Русь була східним кордоном Європи, її фронтиром (frontier – межа, рубіж цивілізації й того чи іншого "дикого поля"). Далі – Великий Степ, який простягається крізь весь Азійський континент на тисячі кілометрів аж до Північного Китаю. У раннє Середньовіччя там, посеред степу, містився таємничий клекітний казан етногенезу, він невпинно викидав на європейський театр щораз нові кочові племена, які тут отримали узагальнювальну назву "варвари" (усілякі скіфи, сармати, гуни разом із некультурними германцями й, припустімо, кельтами). Різниця між двома світами була наочною. З одного боку, це міста, писемна культура, ринки, землеробство, сталі соціальні відносини, які базувалися так чи так на праві, хай недосконалому, із другого – це кочове тваринництво й "економіка грабунку", нічим не обмежена влада вождів і принципова, засаднича неповага до слабшого. Потрапляючи до європейського світу, варвари рано чи пізно цивілізувалися, стаючи згодом болгарами, угорцями та, зрештою, італійцями, але на це йшли століття. І, нікуди дітися, всі ці номади на шляху до ситої Європи не могли оминути території нинішньої України.

Читайте також: Володимир Великий як символ нової Європі на Сході

Зберігся дивовижний документ: опис подорожі католицького єпископа Бруно Квертфуртського, який року Божого 1007-го відвідав князя Володимира Святославовича з метою йти далі на Схід і спробувати хрестити печенігів. Святий Володимир упродовж місяця утримував Бруно в себе при дворі, марно намагаючись відмовити його від смертельно небезпечної пригоди. Ну а потім провів його до кордону своєї землі, де починалася зона турбулентності непередбачуваних кочовиків. І цей кордон пролягав на відстані одноденного кінського переходу, тобто 30–50 км від Києва (умовний Васильків). Варто тримати в пам’яті, що поколіннями наші умовні предки існували під постійною загрозою безпосереднього військового вторгнення, не ми перші. Авари, хозари, печеніги, половці, згодом турки ну і, звісно, татари – спочатку в чистому вигляді, а потім у формі Московського улусу Орди.

Руські князі недарма невпинно намагалися встановити відносини із Заходом, марно доводячи, що безпека нашої землі – це безпека всієї Європи. І так само незмінно отримували звідти моральну підтримку. Бо там щоразу не до кінця усвідомлювали, що вкладатися в свого партнера, який перебуває в зоні загрози, значно дешевше в усіх сенсах, ніж самим відпирати напади з подальшим зализуванням ран. У цьому сенсі мало що змінилося за останню тисячу років.

Наше завдання – й далі доводити сумну тисячолітню істину партнерам. Не надто розраховуючи на цілковите порозуміння, оскільки вони мають різні, зокрема економічні інтереси зберігати відносини з Ордою.

До речі, допомога Сполучених Штатів Ізраїлю еквівалентна… 1% ізраїльського ВВП. Це так, до роздумів.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram