Нещодавно я прочитав текст виступу Петра Порошенка на святкуванні Дня святого Володимира, пише в своєму блозі на «Новому часі» історик Ярослав Грицак. Промова мене зацікавила лише тому, що на прохання друга зі президентського оточення я готував кілька тез у відповідь на пропаганду Володимира Путіна про Хрещення Русі. Виявилося, що до фінального варіанту промови потрапила тільки одна, але головна: приймаючи християнство, Володимир Великий включив Русь у європейську цивілізацію, а не, як стверджує Кремль, заклав підвалини «руского міра».

Щоб з'ясувати, яке з двох тверджень є історичним, а яке – пропагандою, достатньо подивитися на цю статистику: зі 52 міждинастичних шлюбів київських князів три чверті припали на західні країни – Англію, Скандинавію, Польщу, Німеччину, Угорщину та Францію.

Цей та інші приклади подає опублікована в Гарварді «Київська Русь у Середньовічній Європі» («Кyivan Rus in Medieval Europe»). Не переказуватиму книгу, обмежуся висновком: майже за 250 років існування (від Хрещення 988 року до занепаду центральної київської влади 1146 року) Русь була повноправною частиною тогочасної Європи.

Щось подібне намагався розповідати і Борис Акунін у своїй недавній «Історії Російської держави». Для автора Русь – можливість європейського розвитку, яку Росія втратила. Акунінську ліберально-західну версію російської історії можна було б із легким серцем рекомендувати до прочитання, якби не помилки, яких припустився автор, і домисли щодо існування єдиного народу слов'яно-русів. Акунін мимоволі прив'язав себе до колісниці кремлівської пропаганди: як не крути, Русь у нього – це рання форма «Російської держави».

Спічрайтери Порошенка піймалися в ту саму пастку: вони говорять про Україну в тих місцях, де у Путіна стоїть «Росія», змінюючи «єдиний «рускій» народ» на «українську націю». З точки зору історика, українська версія не правдивіша за російську. Русь не була ні російською, ні українською державою, та й державою її складно назвати. Як писав класик, «минуле – це інша країна, там все інакше».

Розумію: виступ Порошенка писали як «нашу відповідь Чемберлену». Однак сумніваюся, що у війні з Путіним можна перемогти його методами. Ось чому я пропоную вивести російсько-український історичний клінч через Володимира і Русь на ширші простори. Зокрема, порівняти з німецько-французькою боротьбою за ім'я і корону Карла Великого.

Цей конфлікт уважався найдовшою війною в Західній Європі, край якій поклали федеральний канцлер ФРН Конрад Аденауер і французький лідер Шарль де Голль тільки 1952‑го. За рік до цього вони підписали договір про сталь і вугілля – головний предмет битви за спірні території Ельзасу та Лотарингії. Причому до прагматичної частини документа про інтереси вони додали пункт про примирення щодо минулого. Місцем примирення було обрано Аахен: місто, де 962‑го коронувався на імператора Священної Римської імперії Оттон (теж Великий), онук Карла. Саме з цієї події починається німецько-французький конфлікт. Логіка Аденауера і де Голля була правильною: як у війні, так і в мирі без історії не обійдешся.

Німецько-французьке примирення стало наріжним каменем, а Карл Великий – символом об'єднаної Європи. Подібно йому, Володимир Великий міг би стати символом нової Європи на Сході. Це не фантазія, а реальна мета, яку доводить історія польсько-українських відносин, що вважаються найдовшою ворожнечею у Східній Європі. Вона тривала від походу Володимира 862 року «на ляхів» до Волинської різанини 1943‑го й акції Вісла 1947‑го. Але після падіння комунізму полякам і українцям все ж вдалося примиритися і стати стратегічними союзниками.

Польсько-українське примирення можна порівняти з німецько-французьким: воно стало геополітичною революцією на сході Європи. Але без Росії революція не завершена. Звісно, багато хто в цьому місці стене плечима. Але подумайте – хто з німців або французів у 1942‑му міг собі уявити, що за десять років все буде інакше? У будь-якому разі фігура Аденауера з'явилася після поразки Гітлера. А я не знаю таких експертів, які могли б гарантувати, що Путін і його режим протримаються довше, ніж десять років.

Але поки цього не сталося, я виступаю за внутрішньоукраїнське примирення. Умовно кажучи, між Львовом, Києвом, Дніпропетровськом, Харковом та Одесою. Власне, там живе клас, готовий до цього: молоді освічені жителі метрополій. Як показують опитування, серед них менш помітні регіональні відмінності. До того ж вони значно ближчі до своїх європейських однолітків, ніж до українців мого покоління. А оскільки більша частина з них російськомовні, то потенційно вони є тим вірусом, запустивши який у Росію, можна буде виростити там російського Аденауера.