MENU

Український авангард попереду європейського та світового мистецтва

1603 0

Виставковий проект "Василь Єрмилов. Ретроспектива"

У січні 1928 року в редакцію харківського журналу "Нова генерація" поштар приніс листа із закордонними штемпелями. Це не було якоюсь дивиною: видання передплачувало багато іноземної преси. Але той лист усіх схвилював: він надійшов з Італії, від редактора органу італійських футуристів часопису Noi, пише для "Тижня" Ярина Цимбал

Художник-футурист Енріко Прамполіні писав українським колегам: "До редакції журналу "Нова генерація". Товариш Деслав сповістив мене, що ваш журнал представляє нову розумово-артистичну течію сучасного мистецтва України. Прийміть мої дружні вітання й побажання на все найкраще. Був би дуже радий стати за співробітника у вашому журналі".

У 1925–1937 роках Прамполіні жив у Парижі, де спілкувався з кінорежисером українського походження Еженом Деславом (справжнє ім’я – Євген Антонович Слабченко). Італієць багато співпрацював з авангардистськими угрупованнями Німеччини, Чехії, інших європейських країн. Він і зацікавився українським футуризмом, який не ототожнював ні з російським, ні з радянським.

1929-го Деслав зняв фільм "Монпарнас", у якому самих себе зіграли Філіппо Томмазо Марінетті, Луїс Бунюель, Енріко Прамполіні, Луїджі Руссоло. Поруч із ними було місце й Михайля Семенка, якби не політика радянської влади – тотальна культурна колонізація й геттоїзація під маскою сталінської національної політики, епоха "щільно зачинених дверей".

Читайте також: Хроніка короля футуропрерій: 115 років тому народився Гео Шкурупій

"Новій генерації" вдалося прослизнути в їхню щілину, коли вони вже ось-ось мали зімкнутися. Того пам’ятного 1928 року про український авангард дізналися не тільки в Італії, про нього говорила вся Європа.

Із травня до жовтня 1928-го в німецькому Кельні проходила Всесвітня виставка преси (Internationalen Presse-Ausstellung). Величезний радянський павільйон привертав увагу відвідувачів: на вході в чотирьох арках між колонами світилися гігантські об’ємні неонові літери USSR. Новітній конструктивістський дизайн приміщення розробив художник Ель Лисицький за участю Сергія Сенькина й Ґустава Клуціса. Про нього – і про дизайн, і про Лисицького – написано безліч досліджень. Однак ви можете скільки завгодно ґуґлити, але не знайдете в інтернеті нічого про українську експозицію в цьому павільйоні. А вона була! І була дуже крута.

Тим українським відділенням у Кельні можна пишатися й досі, бо ще жоден міжнародний ярмарок, у якому брала участь Україна (аж до останніх виставок у Франкфурті), не перевершив дизайнерської розробки 1928-го. Автор експозиції – художник і сценограф Вадим Меллер, голов­ний художник театру "Березіль" – побував у Кельні й на власні очі переконався, що вітчизняний авангард не тільки не пасе задніх, а, як і належиться авангардові, перебуває попереду європейського та світового мистецтва.

Експонати для відділу виконав Василь Єрмилов. Насамперед це серія з 20 альбомів "Ukraine", у яких були дерев’яні обкладинки, обтягнуті плахтами з різними малюнками для кожного видання. Крім книжок "Робселькор України", "Аграрна революція", "Курорти й будинки відпочинку" й інших там були окремі альбоми ВУФКУ, "Березоля", Театру імені Івана Франка, урядової газети "Вісти". Ще Єрмилов зробив для експозиції великоформатні заводські стінгазети "Генератор" (1927) і "Канатка" (1928), майстерно застосувавши фотомонтаж.

Читайте також: Страшна історія урочища Сандармох

Про роботи Меллера та Єрмилова для виставки в Німеччині писали "Нова генерація" й журнал "Авангард", сповіщала вся преса України. Художник Василь Седляр так закінчив свою статтю про колегу: "Я вітаю Василя Єрмилова й бажаю йому побувати за кордоном". На відміну від Меллера митця в Кельн не пустили.

А незабаром двері остаточно й наглухо зачинилися. Український авангард перебрався на горища, забився в шухляди столів, припадав пилом по закутках. У широкий світ він потрапляв анонімно, не повідомляючи імен і прізвищ, як безликий, але модний совєтський авангард. Так-так, радянським його вже ніхто не називав, а тим паче українським. У 1979 році Ірина Семенко, російська літературознавиця, донька Михайля Семенка, під псевдонімом Лео Кріґер видала в німецькому Вюрцбурзі двотомник віршів свого батька. В Україні книжку поета наважилися випустити тільки 1985-го. У каталогах радянських і міжнародних виставок фігурували Олександр Богомазов, Вадим Меллер, Василь Єрмилов, Анатоль Петрицький, але українського авангарду наче й не було в історії світового мистецтва: його владно підім’яв під себе та привласнив російський авангард.

У 2016 році дизайн українського стенду на 68-му Франкфуртському книжковому ярмарку виконали в єрмиловському стилі, й він мав неабиякий успіх. Тож коли сьогодні запитують, що Україна може дати Європі, не треба далеко шукати. Нам немає чого соромитися та плекати комплекси меншовартості, ми дали світові український авангард, однак тепер наше завдання – "відвоювати" його в російської культури, чітко позначивши національність.

Українські авангардисти створили мистецтво, зрозуміле всьому світові без перекладу, яке долає часові межі й географічні кордони. Це було мистецтво дуже, сміливе та молоде, і час над ним не владний: його енергія захоплює й нас сьогоднішніх.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини