За трансформаціями завжди цікаво спостерігати, особливо якщо не дуже розумієш, що саме перед тобою розгортається – еволюція чи деградація, пише для "Тижня" Тетяна Микитенко

У випадку з Києвом мені важко визначитися. З одного боку, це моє місто, я змалечку звикла його любити без умовностей і оцінок, а з іншого – оцінки дедалі частіше виникають самі по собі. Зачіпаєшся оком за чергову напівзотлілу старовинну будівлю чи, навпаки, фалічного виду новотвір, який звели на місці чогось, що зітліло остаточно, і бац! – одразу нелюбов. Не до міста, а до нас, до себе, бо будь-які зміни можливі й навіть із моєї згоди, просто мовчазної. Її досить, щоб у головах фантастичних звіряток, які, на жаль, мають владу над нашим містом, закріпилася думка про те, що можна все та будь-як.

Для того щоб пояснити, що не так, мені достатньо показати вам фото Хрещатика 30-річної давності. Сьогодні в це важко повірити, але ще 30 років тому тінь від дерев перекривала тротуар не лише тієї частини вулиці, будинки якої мають непарні номери. Нині ж такі собі франкенштейни курця раз по раз пересаджують своєму чудовиську нові дерева, і є всі шанси, що зовсім скоро на Хрещатику не буде й згадки про якусь там тінь. Каштан – символ міста? Ні, не чули.

Читайте також: Київ і Варшава: теза й антитеза в пошуках шляху до майбутнього

Узагалі на прикладі головної вулиці столиці можна легко зрозуміти, куди ми рухаємося. Ви можете уявити, щоб будівлі найвідвідуванішої частини міста десятиліттями простоювали без будь-якого застосування, слугуючи об’єктом, який можна хіба що сором’язливо прикрити рекламою й риштуванням? У Києві це можливо! Ми взагалі живемо в місті можливостей і навіть можемо вносити зміни в словники, викресливши слово "тимчасова" в описі такої конструкції, як риштування, бо тимчасовість ремонту – це не про наше місто. Принаймні це точно не про перший квартал Хрещатика – від постаменту, який уже кілька років не постамент, а якийсь кікоть, і до вигорілого центрального гастроному, який теж уже не гастроном, причому тут час пішов на десятиліття.

Якщо ж реконструкція закінчується, як у випадку із ЦУМом, то вона має псевдоісторичний характер і нагадує оживлення Цезаря з тією різницею, що на місце обличчя вмонтовують пику Пшонки. Зверніть увагу хоча б на плиточку, якою облицьовано будівлю, і ви все зрозумієте. Утім, навіщо реагувати на такі дрібниці? Ще б пак! Більшість із нас не здивуєш навіть хаотичними забудовами, половина з яких так і не доходить до свого завершення й завмирає як своєрідні кам’яні баби ХХІ століття. Та ж половина, яку все-таки добудовують, не передбачає ніякої додаткової інфраструктури на кшталт шкіл і зелених зон. Вони навіть достатньо широких тротуарів не мають, у кращому разі запарковані з усіх боків постапокаліптичного виду пісочницями у вічній тіні будівель.

Нова естетика міста відвойовує свої позиції швидше, ніж того хотілося б, і ми часто самі погоджуємося так жити, бо, на превеликий жаль, самоцензуруємося, вимірюємо свою територію периметром квартири чи в кращому разі двору, а не межами міста. Це, мабуть, і призводить до тієї байдужості, з якою переважно приймаємо всі правила, котрими заграє з нами цей новостворюваний монстр. Відтяли половину тротуару мавзолеєподібними літніми майданчиками ресторанів, а іншу запаркували автівками? Ну це ж не моя територія, яке право я маю з цим не погодитися? Я просто швиденько пройду далі.

І бац! Ми віддали своє право на місто іншим, тим, у кого на лобі лозунг "Скромності тут не місце", тим, хто вважає, нібито забудова міста мурашниками – це їхнє вроджене право, а оренда приміщення на рік дозволяє перефарбовувати частину фасаду в яскраво-жовтий колір чи впиндюрювати туди логотипи типу Mister Cat, повністю спотворюючи фасад історичної будівлі. Насправді ні. Усе не так погано. Кияни вчаться боротися й використовують для цього всі можливі інструменти.

Читайте також: Місто не для людей: як Київ перетворюється на кам'яні джунглі

Ми змушуємо. Наприклад, Mister Cat довелося зідрати свій неоковирний логотип упродовж 12 годин після встановлення.

Ми відвойовуємо своє й повертаємо місту будівлі на кшталт Гостинного двору.

Ми протестуємо, не зупиняючись не те що на одному, а й навіть на десятці зібрань на захист Пейзажки.

Ми створюємо, облаштовуючи сквери на найласіших для забудовників шматочках міста (сквер Небесної сотні).

Ми організовуємо фестивалі та гуртуємося на акціях із прибирання парків.

Ми здатні самі створити характер нашого міста для тих, хто відвідує його вперше, хоча б і через флешмоби типу #FreeKyivCouch4Fans. Завдяки йому кияни змогли перемалювати непривітне обличчя міста, створене пожадливими готельєрами, на таке, від якого в голові крутиться вічне "як тебе не любити, Києве мій!".

Насправді все залежить від нас самих, від того моменту, коли кожен зрозуміє, що місто належить нам, а не чиновникові, який 20 років протирав штани в КМДА; що це наша територія; що Київ заслуговує на те, щоб не бути байдужим, а зробити зусилля; що любов – це двобічний процес і що на наші дії місто завжди відповість взаємністю. І я гадаю, що все-таки Київ еволюціонує, тому що небайдужих мешканців стає все більше, і далі все залежить нас. І від вас теж.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram