Почнемо з того що Червона армія не збиралася як слід боронити Київ. Червонопрапорні з зіркою отримали від Джугашвілі (Сталіна) наказ вважати за неприпустиме перехід червонопрапорними зі свастикою Волги, а не Дніпра.

Україну, як і Білорусь, вони з легкістю віддали "ворогу", який ще учора був найліпшим "другом". "Другом", якого навчали й озброювали, "другом" з яким поділили між собою Польщу. "Другом", який "нарешті" сповнив мрії Москви й "дав прикурити буржуям".

СРСР, зауважте, не вступав у війну, аби захищати країни Європи, хоча міг би ще наприкінці 30-их разом з іншими якщо не приборкати Гітлера, то суттєво стримати його й дати чітко зрозуміти, що за власні кордони йому краще не виходити.

Отже, Київ, як і вся Україна, для радянських окупантів не був в пріоритеті.

Хрущов з Ворошиловим втекли з міста, лишивши киянам можливість самостійно "битися до останнього патрона" на чолі з генералом Власовим. Ось тоді той вперше й зненавидів комуністів, бо зрозумів що це кінець. Справжній кінець.

І кияни билися. Найкривавіший бій аби чим озброєного народного ополчення (не плутати з сучасними бойовиками "ополченцями" Л-ДНР"), де більшість становила юнь і старші чоловіки, вони дали Вермахту на Лисій горі. Для не киян зазначу: Лиса гора височіє над Дніпром на півдні правого берега міста.

Читайте також: Історія вчить тільки і єдино одному: статися може все, що завгодно

Де були люди середнього віку? Увесь липень, серпень і першу половину вересня їх примусово вивозили з міста на схід. Або щоб працювати на евакуйованих підприємствах, або щоб потім формувати з них сили для контрударів. Одним словом, щоб захищати Росію, а не Україну.

Чому аж там, на півдні, на Лисій горі? Німці мали досконалі розвіддані й успішно обійшли систему дотів-дзотів на заході й півдні (Київський укріпрайон // КУР чи "лінія Сталіна") з півночі. Київського водосховища тоді не було, зробити це було не складно. Перейшли приблизно там, де Лютіж і Козаровичі, а Десну форсували у селах Вигурівщина, Троєщина.

Місто охороняли загони НКВС, що виконували сьогоднішню функцію внутрішніх військ, а не регулярна армія. На київському напрямку її частини вже чи то розгромили, чи то узяли в котел – в полон, чи то відвели подалі для захисту інших "важливіших" цілей.

Київське НКВС було розбито на Лівому березі. Там, де зараз станція метро "Чернігівська", була Вовча гора, де й мала місце навіть не вирішальна, а цілком передбачувана остаточна велика сутичка. Під час масової забудови 70-их рр. гору розрівняли. А щоб ці події якось увіковічити, бодай символічно, облаштували Парк перемоги.

До речі, у дотах КУРу теж переважно засіли були НКВСівці. "Тримали рубежі"... Точніше, намагалися стримати відступ не НКВСівців. Усі доступними їм способами.

Перед відступом з Києва більшовики мінують стратегічні об'єкти інфраструктури, пам'ятки архітектури й багатоповерхівки на Хрещатику. Чому? Для чого? Про це буде далі.

18 вересня 1941 року – червоні диверсанти висадили в повітря мости через Дніпро, зруйнували електровню та водогін.

Українська столиця лишилася без світла та води. А на додачу й без харчів, бо радянські провокатори того ж 18-го числа влаштували "народні" штурми складів з провіантом.

19 вересня 1941 року – на Хрещатик ступив перший німецький загін.

24 вересня 1941 року – початок штучного підриву й випалення київського середмістя. Під час відступу у підвали було закладено тонни тротилу. Й після того, як здетонували комендатура та штаб німців на Хрещатику, вогонь і вибухи невпинно ширилися далі.

Гасити це все не було як і не було чим.

Лише за кілька днів, коли німецька авіація доставила довжелезні пожежні шланги, почали качати воду з Дніпра. Радянські "партизани" проявили себе й тут – ті шланги ними різалися й проколювалися.

За даними київського бургомістра Леонтія Форостівського, на ліквідацію пожежі пішло півтора тижня. Люди, що втратили житло, якийсь час мешкали на площах й на Володимирівській гірці.

Серед визначних споруд червоні підірвали 12-поверховий "хмарочос" Гінзбурга. Він височів на місці сучасного готелю "Україна" й внаслідок цього справді був як хмарочос.

Під час нищення Хрещатика були загиблі не лише серед фольксдойчів. А й серед цивільних. Житло втратили тисячі киян.

Форостівський пише, що почалося розслідування й 3 т динаміту виявили під Педагогічним музеєм, де у 1917–1918 роках засідала Центральна Рада, 1 т – під Оперою. Заміновано було й нинішні будівлі СБУ, Кабміну, Офісу президента.

Успенський собор у Лаврі теж міг бути не єдиним, від якого планувалося нічого не лишити.

Така ж гірка доля могла спіткати Святу Софію, але безпосередні виконавці на таке не наважилися.

Слід нагадати, що після Великого Голоду 1932–1933 років комуністи "очистили" Київ від Михайлівського Золотоверхого і від Великого й Малого Миколая (станція метро "Арсенальна"). Ці неймовірної краси собори, відповідно спочатку як слід було пограбовано.

Початок війни Москвою було вирішено використати для завершення розпочатого... Аби позбавити киян та українців милої їхньому серцю і, можна сказати, священної архітектури. Аби Київ перестав бути Києвом.

Хто був виконавцем? Залишені у місті НКВСівці. Вони тепер стали називатися "підпільниками". Нараховувалося їх десь близько 240 осіб.

Хто ними командував? Ні, не міфологізований українець Іван Данилович Кудря (він же "Максим") з Херсонщини, у званні лейтенанта, а полковник з Орла, росіянин Віктор Михайлович Карташов (він же "Михайлов", він же "Коваленко", він же "барон Мантефейль").

Народився 1907 року.

В ОГПУ-ВЧК з 1926 року.

Підпорядковувався безпосередньо Судоплатову.

Карташова з радистом Давидовим закинули до Києва у липні.

Що цікаво, після війни Судоплатов здав Карташова. Його було репресовано. Помер у Москві в лікарні. Вироку не дочекався. Типова доля радянського "героя". Ще й майже засекреченого.

Читайте також: Який вигляд мають зараз будівлі, що були підтоплені під час Куренівської трагедії 1961 року. ФОТО

Але повернімося до Києва. Нацисти використали вибухи й пожежі на Хрещатику як привід для початку термінових розстрілів єврейського населення Києва у Бабиному Яру. Мовляв, серед них багато комуністів та "шкідників". В понеділок, 29 вересня 1941 року, стався перший масовий розстріл.

Натомість Карташов на гроші від "Центру" почав жити "на широку ногу". Та де на "широку", на "широченну". Відкрив "для прикриття" комісійну крамницю, куди голодні й доведені до відчаю здавали свої речі, відкрив ресторацію для німців. Оселився у 6-кімнатному помешканні на Рейтарській.

Радянські спецслужби таким чином

а) перетворили на ніщо українську культурну спадщину, а довоєнний Хрещатик це дійсно культурна спадщина (чого вартий лише Цирк Крутикова на Городецького, не полінуйтеся і подивіться в Інтернеті на його чудові зображення);

б) більш ніж переконливо налаштували німців проти місцевих, а місцевих проти німців;

в) а самі лишилися осторонь, чекаючи наступних завдань та доручень.

На світлині – те, що лишилося від "хмарочосу" Гінзбурга (фото з газети "Вечірній Київ").

P. S. На Кудрю і його невеличкий підрозділ, де насправді було лише 5-6 відданих йому агентів, "хтось" доніс. Його закатували в гестапо.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube