"Вам непонятна, вам чужда / Сия семейная вражда". Це рядки з вірша "Наклепникам Росії", пише у своєму блозі на "Новому часі" журналіст Олег Шама. Ними Пушкін відповів на обурення ліберальних європейських політиків, передусім французьких, щодо польсько-литовського повстання 1830-31 років. По суті це була спроба відновити Річ Посполиту такою, як вона була до її розшматування сусідами – російською, австрійською та прусською монархіями. Тоді полягли 23 тис. росіян із каральних загонів. Повстанців загинуло 40 тис. А потім були ще й заслання.

У розпал повстання Пушкін писав другові Петру В’яземському: "Для нас заколот Польщі є справа сімейна, старовинна, спадкова сварка; ми не можемо засудити її за враженнями європейськими".

А от іще одна "сімейна справа".

У березні 1938-го війська нацистської Німеччини зайняли Австрію. Невіл Гендерсон, британський посол у Берліні, невдовзі переказав Гітлеру занепокоєння свого уряду з цього приводу. Перекладач фюрера Пауль Шмідт згадував: "Він роздратовано заявив, […] якщо Англія втрутиться в "сімейні німецькі справи", які її не стосуються, то Німеччина боротиметься".

Далі була Мюнхенська угода й судетська анексія. Керівництво Райху називало її теж родинними клопотами.

Щоправда, Гітлерова ідея німецької сімейності як-не-як мала історичне підґрунтя. І було воно дещо міцнішим за те, яким Олександр Сергійович виправдовував придушення листопадового повстання. Німці й австрійці справді жили дуже довго в межах Священної римської імперії – Першого райху, який заснував Оттон ще в Х ст. Коли "залізний" канцлер Бісмарк будував Другий райх, їм довелося побути і союзниками, і ворогами. А в Першу світову війну вони вступили як родичі.

Хоча, звісно, так звана "історична справедливість" – аргумент негідників. Байдуже, чи це лідери Третього райху, чи керівна бригада теперішньої Росії з путінським гаслом "українці та росіяни – один народ".

Читайте також: Чому Стусу не ужитися з Пушкіним? Про нації і садівництво

Як не прикро, але з тієї діжки й пушкінські рядки: "Что возмутило вас? волнения Литвы?/ Оставьте: это спор славян между собою, / Домашний, старый спор…"

Ще можна зрозуміти, чому поет причепив литовців до слов’ян. Історію він знав переважно з тодішнього бестселера Миколи Карамзіна. А там у боротьбі Москви і Твері за лідерство Литва – як третя сила. Звучить навіть теза, що Гедиміновичі робили спроби об’єднати східних слов’ян під своєю орудою. Тому не дивно, що на монументі Тисячоліття Росії, поставленому 1862 року в Новгороді, бачимо постаті чотирьох литовських князів – Гедиміна, Ольгерда, Вітовта і Кейстута.

Але не одразу вкладається в голові, що перемкнулося в автора "Євгенія Онєгіна", щоб після цього роману написати: "Нашей кровью искупили / Европы вольность, честь и мир". (Йдеться про перемогу Росії над Наполеоном). Або там само: "Иль русского царя уже бессильно слово? / Иль нам с Европой спорить ново? / Иль русский от побед отвык?"

Отже, своєю свободою Європа мала завдячувати Росії. Це при тому, що Пушкін жодного разу в тій Європі так і не побував. От за п’ять років до "Наклепників" він писав Вяземському: "Ты, который не на привязи, как можешь ты оставаться в России? Если царь даст мне слободу, то я месяца не останусь. […] Когда воображаю Лондон, чугунные дороги, паровые корабли, английские журналы или парижские театры и <бордели> – то мое глухое Михайловское наводит на меня тоску и бешенство. В 4-ой песне Онегина я изобразил свою жизнь; когда-нибудь прочтешь его и спросишь с милою улыбкой: где ж мой поэт? […] Он удрал в Париж и никогда в проклятую Русь не воротится – ай да умница".

Тому вірш "Наклепникам Росії" приголомшив сучасників Пушкіна. Той же В’яземський щодо цих поезій занотував: "За что возрождающейся Европе любить нас? Вносим ли мы хоть грош в казну общего просвещения? Мы тормоз в движениях народов к постепенному усовершенствованию, нравственному и политическому. Мы вне возрождающейся Европы, а между тем тяготеем к ней".

Ще більше приголомшив переклад вірша французькою. Його зробив тодішній міністр освіти Сергій Уваров, і в цьому виконанні звучить думка, якої у Пушкіна не було: "Для торжества одного з народів треба, щоб загинув інший". Поет чомусь проковтнув таку інтерпретацію свого вірша, і він пішов гуляти світом.

Віссаріон Бєлінський вже через десять років по смерті поета в листі до Гоголя досі ще обурювався, мовляв, варто було Пушкіну написати зо два-три вірнопідданських вірша, як одразу зникла народна любов до нього.

Читайте також: Як з українців "хохлів" робили, або "Україна очима російської літератури"

Чому так сталося з поетом?

Незабаром після виходу "Наклепників", він просив дозволу створити політичний журнал. У шефа імперської поліції Олександра Бенкендорфа. У того, хто ретельно й показово розслідував справу декабристів. А їм же не так давно Пушкін писав: "И на обломках самовластья напишут наши имена".

Хтозна, може, поетові потрібні були гроші. Хоч він і не був бідним, але не розкошував. У 1834 році сам цар Микола позичив йому 20 тис. рублів. Коли підписав дозвіл на роботу Пушкіна в архівах за темою повстання Пугачова. Це мислимо? Чи можна зазирнути у архів, визначає цар!

Справжніх мотивів Пушкіна ми, певно, і не взнаємо. Але дивлячись на нинішню Росію, бачимо, що гроші й політичні маніфести там взаємозалежні. І сталося це не сьогодні.

А ще. Політика, й передовсім російська, спонукає всіх, хто в неї вліз, бачити світ тільки чорним або білим. Причому не має значення, що біле може бути насправді чорним і навпаки. І коли "властитель дум" однією ногою в політиці, своїм помислам він – вже не власник.

Писалося мені це не тому, щоб виправдати повалення погруддя Пушкіна в Золочеві. Тим паче, що він більше цінував "нерукотворний" пам’ятник собі. Просто, це така собі стара сімейна історія. Російська історія.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram