Редактор чи перекладач часом мають перевагу перед іншими, бо першими читають ще «теплий» рукопис і першими складають про нього враження – спершу собі, а потім поширюють всім, кого це зацікавить. З дозволу автора пишу про рукопис, з яким ще працюю.

Українська історія ніколи так не заманювала у свої глибини, як в нинішні часи, коли, окрім джерельних ресурсів архівів, музеїв та наукових бібліотек, аматори історичного пошуку можуть скористатися мережевими матеріалами. Обмін думками й віднайденими фактами, підтвердженнями, версіями дуже активний на форумі «Mіlitary Ucraine», куди заходять з новинами пошуковці з усіх усюд. До того ж, вони за своїм запитом легко перетинають межі однієї науки (наприклад, історіографії) і заходять на простори історії мистецтв, археології, культурології, літератури, словникарства тощо. І тоді виявляється, що манера підстригати волосся могла мати чисто гігієнічні підстави (у вершника під шапкою чуб «звалювався» в ковтюхи), але й набувала зовнішніх прикмет належності до особливого стану – «сарматського родоводу». Хто в кого запозичив цей спосіб догляду за волоссям? Як він поширився світами? Які давні пам’ятки зафіксували його? Як в різних слов’янських мовах називають жмут волосся на тімені?

Читайте також: Як прикрашали себе жінки за кіммерійської доби на заході сучасної України

На такі питання відповідає Руслан Винник у своїй історичній розвідці, написаній не на замовлення, а з власної ініціативи. Випускник історичного факультету Харківського університету не пішов ні в академічну науку, ні в педагогіку: його зацікавлення «зросло» на потребі простежити видозміну переважно вояцької традиції з древніх часів аж до XIX ст. Праця копітка й тривала в часі, але вона того варта, щоби побачити світ, бо зараз все більше дітей-юнаків-чоловіків підстригаються в оновленій козацькій манері.

В тексті рукопису є один факт, цікавий письменникам. Про нього написав на вже згаданому форумі один із користувачів. Виявляється, Остап Вишня 1928 року побував у Варшаві і лишив шкіц про пам’ятник королю-переможцю Яну Собеському, який топче кінськими копитами запорозького козака, а козацький чуб стелиться по землі. Так от, алегорія того пам’ятника зовсім інша: це повержені турки: один у чалмі, а інший без неї. Проте схожість із запорозьким оселедцем увела письменника в оману…

Читайте також: Жупан на чолі, шкірка куниці в гаманці й інші цікавинки про хорватів

Я не можу виступати експертом і доводити, що в розвідці Руслана Винника немає хибних версій, але й він сам про це каже й пропонує діалог з іншими дослідниками, аби лиш дійти істини. Цінність цього рукопису й у жвавій оповіді, яку читаєш, відновлюючи у своїй пам’яті забуте й додаючи нове. Якщо рукопис втілиться в книжку, вона знайде багато прихильників різного віку й різного інтелектуального досвіду та ще й розвине зацікавленість минувшиною, бо хоч автор і обрав за провідну тему чуб-чуприну-оселедець, та розгорнув перед читачами широке історичне й культурне тло – не лише українське.

Як називатиметься книжка, зараз важко сказати. Це вже узгодить автор і видавець. Але ви знайте: у Харкові мешкає Руслан Винник, історик за освітою і за покликанням.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram