Політична система, яка стала в Україні притчею во язицех з першого дня незалежності, на людській мові означає – за яким таким планом нам облаштувати наше суспільне помешкання.

Попри очевидні кон'юнктурні інтереси партійно-політичних угрупувань та відверті спекуляції політиканів проблема модернізації політичної системи в Україні має об'єктивне походження і диктується, з одного боку, потребами внутрішнього історичного розвитку держави, яка все ще перебуває у транзитному стані і не має викінченої системи державного управління, а, по-друге, мотивується необхідністю адаптації до світового, а точніше і конкретніше, загальноєвропейського контексту державного менеджменту.

Демократичний суспільний устрій – поняття надзвичайно абстрактне, яке знаходить неповторне прикладне трактування у кожній державі, яка декларує свою відданість ідеалам демократії.

Читайте також: Небезпечна позиція "володаря жовтої майки лідера"

Я лише побіжно оглянув конституційні рельєфи 42 держав, включивши до них практично усі європейські країни, а також новопосталі державні утворення на пострадянському просторі. Такий огляд дав підстави для відкриття як цілком зримих закономірностей, так і визначив місце українських конституційних ініціатив у загальних потоках політичних реформацій, які носять перманентний характер.

Як свідчить аналіз, досвід 42 націй у побудові демократичних державних устроїв відзначається винятковою різноманітністю конституційної творчості. У континентальному  селі кожна хатина – на свій неповторний будівничий манер.

Якщо взяти  сім основних компонентів – система державного управління, структура парламенту, визначення глави держави, форма виборчої системи, спосіб обрання президента, визначення глави виконавської влади – практично немає країн, у яких би усі ці складові повторювалися. У кожному конкретному випадку час і національна традиція витворили свій особливий проект, який неодмінно відрізняється від сусідського.

Аналіз показує, що у текстах конституцій практично не прийнято чітко формулювати саму назву системи державного управління – президентської і парламентської, а також відповідно двох змішаних варіантів. Тому волання наших політиків неодмінно записати в Конституцію назву республіки – президентської чи парламентської, що стане панацеєю від усіх сущих бід, – чергова профанація як найбільш виражена риса теперішнього українського політичного класу.

Ці дефініції конституційного ладу  існують радше у чисто  теоретичному полі, хоча на поприщі історичної практики, здебільшого, мають конкретних носіїв.

Однак, доводиться зустрічатися із випадками, коли застосування тієї чи іншої дефініції не відповідає тій самій реальній  практиці.

Наприклад, у Болгарії існуючу систему прийнято вважати парламентською, хоча по суті вона є напівпрезидентською. Так само офіційно іменована, як парламентська, фактично парламентсько-президентською республікою є Литва. Важко погодитися також із тим, що парламентська форма застосовується у Чехії, де парламент може бути розпущений ним же обраним президентом. Так само ставиться під сумнів президентський варіант у Сербії, де президента обирає не народ, а парламент.

Читайте також: Політичне лідерство, якого бракує Україні

Загалом, якщо європейські країни умовно поділити на такі, у яких при визначенні системи державного управління на першому місці є поняття "парламент" чи "президент", то держави розподіляються таким чином:

- парламентські і парламентсько-президентські – 24 країни (Австрія, Албанія, Бельгія, Болгарія, Велика Британія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Нідерланди, Норвегія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Чехія, Швеція, Швейцарія).

- президентські і президентсько-парламентські – 18 країн (Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Кіпр, Македонія, Молдова, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Сербія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія ).

Наступний принцип поділу – спосіб обрання глави держави. Дві групи розподіляються майже порівну:

- обирає народ – 22 країна ( Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Болгарія, Грузія, Ірландія, Ісландія, Казахстан, Кіпр, Литва, Македонія, Молдова, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Словенія, Україна, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чорногорія).

- обирає парламент – 20 країн (Австрія, Албанія, Бельгія, Великобританія, Угорщина, Німеччина, Греція, Данія, Естонія, Іспанія, Італія, Литва, Нідерланди, Норвегія, Словаччина, Туреччина, Чехія, Швейцарія, Швеція,  Сербія).

Неспівпадіння цифр у двох списках свідчить про те, що обрання президента при парламентській формі управління – парламентом, а при президентській – народом, не є обов'язковим, але є превалюючим .

У Європі зберігся такий релікт, як парламентська монархія при законсервованій ролі монарха, яка може за певних обставин стати реальною, як, приміром, в Іспанії (У “старий” ЄС входили 7 парламентських монархій і 8 парламентських республік). Склалося так, що у країнах, де є королі, – президентів немає.

Читайте також: Осінь стане часом найважливіших рішень щодо майбутнього України

Наступна видова особливість політичної системи – структура парламенту. Розподіл за цією ознакою такий:

- однопалатний парламент – 23 країни ( Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Угорщина, Греція, Грузія, Данія, Естонія, Ісландія, Кіпр, Латвія, Литва, Македонія, Молдова, Португалія, Сербія, Словаччина, Словенія, Туреччина, Україна, Фінляндія, Чорногорія);

- двопалатний парламент – 19 країн (Австрія, Білорусь, Бельгія, Великобританія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Казахстан, Нідерланди, Норвегія, Польща, Росія, Румунія, Франція, Хорватія, Чехія, Швейцарія, Швеція).

Різновидність виборчих систем у виборах до нижньої палати знаходить своє вираження таким чином:

- мажоритарна – 6 країн ( Білорусь, Великобританія,  Ірландія, Македонія, Франція, Югославія).

- пропорційна – 23 країни (Австрія, Бельгія, Болгарія, Греція, Данія, Естонія, Ісландія, Іспанія, Кіпр, Латвія, Молдова, Нідерланди, Норвегія, Польща, Португалія,  Румунія, Словаччина, Туреччина, Фінляндія, Чехія, Швейцарія, Швеція,  Чорногорія).

- змішана – 13 (Азербайджан, Албанія, Вірменія, Угорщина, Німеччина, Грузія, Італія, Казахстан, Литва, Росія, Словенія, Україна, Хорватія).

При формуванні верхньої палати парламенту найпоширенішою є система, яка грунтується не на виборах, а на призначенні членів палати із елементами непрямих виборів – 10 країн ( Білорусь, Великобританія, Німеччина, Ірландія, Казахстан, Росія, Італія, Румунія, Франція, Хорватія).

У 7 країнах вибори можна кваліфікувати, як пропорційні ( Австрія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Польща, Чехія, Швеція), а у 2 – як мажоритарні ( Іспанія, Швейцарія).

Вибори у верхню палату за змішаною системою, тобто пропорційно-мажоритарною, не практикуються.

Отже, однозначних "прив'язок" виборчої системи до системи державного управління немає.

Очевидним є підсумок про те, що  схильність до переважаючого вмісту парламентського компонента до владного замісу мають старі держави, а перевагу президентському компоненту віддають молоді державні утворення, зокрема пострадянські країни.

Пояснюється це тим, що у першому випадку західна Європа проявляє захисну реакцію проти тоталітаризму - від Наполеона до Гітлера, а саме намаганням розчинити одноосібну владу  у знеосібленій масі парламентаризму.

У другому випадку мотивами служать традиція сильного ЦК, трансформованого у президенство, що свідчить про збереження під вивіскою демократії авторитаризму радянського зразка.

Читайте також: За чотири роки ми бачили усі види брехні від Порошенка – експерт

Виходячи із вище наведеного математично-політологічного аналізу, проект Юлії Тимошенко, яка пропонує парламентський варіант конституційного ладу, співзвучний визначальним тенденціям розвитку державно-політичного менеджменту післявоєнної Європи.

Варіант фаворита президентських виборів, які уже розпочалися, цілком резонно розглядається у руслі стратегічного політичного курсу, спрямованого на захід – на європейську інтеграцію, оскільки усі без винятку члени ЄС поєднані також спільністю парламентського принципу побудови своїх політичних систем.

Йдеться про те, що прийнявши платформу Ю. Тимошенко, Україна першою серед пострадянських країн, окрім балтійських, піде на реальний демонтаж перейменованого на демократичний кшталт номенклатурного устрою із непомірно концентрованою владою на чолі правлячої піраміди.

Йдеться про демонтаж чи посягання на "святая святих" самого механізму влади, сконструйованої ще Сталіним, - на одноосібну владу керівника, яка практично не стала іншою у нових пост-комуністичних державах, хоча той керівник уже не називається першим секретарем ЦК.

Окрім спрямування України до нової якості політичного буття, співзвучного останній європейській моді, новаторство лідера опозиції нинішньому режиму, із його  яскраво вираженою авторитарною  першою особою на чолі, має ще й міжнародне значення, оскільки цим кроком   вперше робиться спроба весь посттоталітарний простір, що перебуває у стані перманентного історичного транзиту від комунізму до демократії, вписати у загальноєвропейський контекст конструювання демократичної влади.

Навіть якщо вдатися до аргументів критиків, які акцентують на тому, що парламентська республіка вигідна самому реформатору, то історія не могла не скористатися тим, щоб отримати від цього непомірно вищу вигоду – шанс для здійснення системного відходу України від радянського тоталітарного минулого і наближення до демократичного європейського майбутнього.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram

Василь Базів, Надзвичайний і Повноважний Посол України, кандидат політичних наук