MENU

Подружня вірність в минулому: погляд археолога. ФОТО

4079 0

Вірності предків могли б позаздрити сучасні європейці.

Однією з найцікавіших, але водночас найскладніших проблем дослідження стародавніх суспільств є спроба відтворення їхніх тогочасних духовних цінностей, світорозуміння, релігії, форм вшанування Бога. Як правило, про всі ці речі ми пробуємо говорити після аналізу результатів розкопок святилищ, храмів. Однак чи не найбільше інформації про тогочасний духовний світ наших пращурів ми черпаємо із стародавніх поховань, у яких поза небіжчика, його орієнтація щодо сторін горизонту, положення рук, ніг, голови та супровідних речей – прикрас, зброї, предметів побуту, мають першорядне значення.

Здається, що може мати спільного археологія, а тим паче стародавні поховання з таким вельми романтичним проявом нашого сьогоднішнього життя як кохання, любов, подружня вірність (і не лише у хвилевому земному житті). Однак наявні на сьогодні дані дають підстави саме так, а не інакше ставити питання – "кохання – навіки", точніше, над справжніми почуттями час не владний. І те, що цю сентенцію древні європейці сприймали не як метафору, а таки за нею жили, і то по-справжньому, свідчать недавні розкопки українських та італійських вчених.

Впродовж 1995-1996, 1998, 2004 років археологічна експедиція Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України біля села Петрикова на південній околиці Тернополя досліджувала один із найбільших на сьогодні виявлених у Центрально-Східній Європі некрополів пізнього періоду епохи бронзи, який понад трьох тисячоліть тому залишили носії Висоцької культури. На сьогодні в Петрикові виявлено 183 поховання, з яких шість парних, тобто таких, у яких одночасно були поховані дві особи, найчастіше – чоловік і жінка. Серед цих парних поховань у Петрикові одне унікальне (в польовій документації воно позначене під № 27): у могилі, міцно обійнявшись, лежали чоловік і жінка. Обидва були звернені обличчями до себе, торкаючись чолами одне одного. Жінка, лежачи на боці, правою рукою ніжно пригорнула чоловіка до себе, поклавши зап’ястя своєї руки на його праве плече. Ноги жінки при цьому – міцно стулені й зігнуті в колінах, лежали поверх випростаних ніг чоловіка. На обох небіжчиках були бронзові прикраси, а в головах – розставлений півколом глиняний посуд: миска, горщик і три черпаки.

Парні поховання у Висоцькій культурі – звичне явище. Вперше на них почали натрапляти ще наприкінці ХІХ століття, коли Ізидор Шараневич і Михайло Грушевський розпочали розкопки епонімного некрополя в селі Висоцькому поблизу Бродів на Львівщині. Опісля парні поховання в різний час були відкриті експедиціями Т. Сулімирського, В. Канівця, Л. Крушельницької та автора ще на п’ятьох могильниках Висоцької культури. Отож, на сьогодні на території поширення останньої відомо 58 парних поховання. І, що цікаво: в той час, як в інших куточках Європи померлих чоловіків і жінок у парних похованнях вкладали здебільшого лише поруч одне одного, то в парних захороненнях Висоцької культури померлим у "парних могилах" завжди надавали елементів близькості, ніжності й неприхованої симпатії одне до одного: то долоні жінки вкладені в долоні чоловіка, при цьому уста останнього торкаються чола жінки, то руки обидвох небіжчиків сплетені в обіймах.

Читайте також: Про що цвинтар розкаже. ФОТОРЕПОРТАЖ

За оцінкою патологоанатомів, укласти вже неживі тіла в такі обійми, просто неможливо. Радше за все, на думку цих фахівців, принаймні один із них надавав цієї своєрідної пози своєму тілу сам перед самою смертю. Напрошується здогад, що, згідно з тогочасними ритуалами і звичаями, жінка, за певних обставин, вважала за краще піти услід за своїм померлим чоловіком . Для цього, скажімо, їй достатньо було випити чашу цикути (отрути), щоби легко й безболісно з’єднатися зі своїм покійним чоловіком. На нашу думку, це було добровільне рішення жінки. Можливо, вона не вважала за потрібне після смерті чоловіка жити з іншим, звикати до іншого способу життя. Й. очевидно, вважала за краще відійти за своїм чоловіком. Це в жодному випадку не був акт суїциду. І не означало втечу ані від труднощів, ані від реальності того часу. Такий вчинок із боку жінки був зумовлений, як припускаємо, лише внутрішнім духовним поривом, намаганням і далі бути поруч зі своїм судженим.

Очевидно, в той час на західних теренах сьогоднішньої України в середовищі носіїв Висоцької культури був дуже розвинутий інститут сім’ї та шлюбу з обов’язками одного перед одним. І в багатьох випадках суспільство того часу сприймало як належне, що жінка добровільно відходила із цього земного життя вслід за своїм чоловіком. Річ у тому, що люди пізньобронзової доби інакше могли трактувати феномен смерті, ніж більшість вз нас сьогодні. Засадничою, вочевидь, була віра в безсмертність людської душі й подальше її існування у Вічності (звичайно, залежно від думок і вчинків, які вона чинила за земного життя). Можливо, саме у звичаях пізнього періоду епохи бронзи слід шукати витоки того загадкового обряду, який не раз був засвідчений середньовічними хроністами.

Відомо, що візантійський імператор Маврикій у своєму описі звичаїв у слов’ян ХІ-ХІІ ст. пише, що "…слов’янські жінки понад всяку міру зберігають вірність своїм мужам, причому настільки, що багато з них самі себе здушують по смерті мужа, не бажаючи вести усамітненого життя" (Strategicоn, lib. XI, cap 5). Подібну інформацію про західних слов’ян подав у УІІІ ст.. і св. Боніфацій, за словами якого "…слов’яни так ревно плекають подружню любов, що жінка по смерті чоловіка, відбирає собі життя. Чеснотливою вважається жінка, що власною рукою завдає собі смерть, щоби разом із чоловіком згоріти на одному стосі" (дров поховального вогнища – М. Б.) (цит.за: Jaffe, Bibliot. rerum. germ., t.III,s.712). Навіть у Литві ще на початку ХІІІ ст. був зберігся звичай, що вдова після смерті чоловіка завдавала собі смерть добровільно. Наприклад, у Лівонській хроніці під 1205 роком сказано, що "…розповідав один священник, який тоді в Литві перебував у полоні, що в одному селі 50 жінок вбили себе із причини смерті їх чоловіків. Це й не дивно, адже вони вірять, що зі своїми чоловіками в другому житті скоро знову будуть жити" (Chronicon Livonicum vetus видання Hansena. Виписки з цієї хроніки вмістив A.I.Mierzynski “Zrodla do mytologii litewskiej”, s.98; цит. за: Партацький О. Старинна істория Галичини. – Львів, 1894, – т. І. – с. 15-17).

Читайте також: Бути разом із предками: зустріч живих із тими, хто відійшов

Отож, відкриття одразу кількох парних поховань чоловіка й жінки в Петрикові та в інших місцях Європи (наприклад, нещодавнє повідомлення в лютому 2007 року світових інформаційних агенцій про відкриття італійськими археологами парного поховання в Мантуї) доводить, що роль жінки (а ширше – взаємини чоловіка й дружини) в ранньоісторичних суспільствах Європи залишається все ще недостатньо вивченим. Вважаємо, що парні поховання на кшталт Петрикова й Мантуї з усією очевидністю демонструють усім нам гідний подиву світ почуттів і подружніх обов’язків, якого дотримувалися в Європі понад три тисячоліття тому.

Витяг із генетичного аналізу людських кістяків з пох. №27 могильника Висоцької культурив с. Петриків Тернопільського району Тернопільської області (із розкопок М. С. Бандрівського 1995 р.):

Генетичний аналіз кістяків із поховання №27 було здійснено в Університеті Ґранд Валлей (Grand Valley State University), штат Мічиган, США, в лабораторії д-ра Нікітіна. Зразки для аналізу були отримані таким чином, що виключали можливість контамінації матеріалу ДНК сучасного походження. Аналізу підлягала мітохондріальна ДНК (мтДНК), яка передається виключно за материнською лінією, та генетичний аналіз якої дає можливість визначити географічне походження цієї лінії, на основі порівняння досліджуваного матеріалу з численними зразками мтДНК, зібраними по світу. МтДНК жіночого кістяка, яка була виділена з кістки ребра, належала до групи Н-підгрупи H1. Спроба виділити мтДНК з нижнього хребця чоловічого кістяка не дала генетичних даних, що можна інтерпретувати. Група Н є найпоширенішою групою серед сучасних мешканців Європи, а Н1 є її найпоширенішою підгрупою. Найвища частота Н1 в Європі простежується в південно-західній її частині, особливо в Іспанії (в Андалузії та в іспанських басків) і південній Італії (Achilli 2004 set al., 2004). Н1 також зустрічається з підвищеною частотою в Карпатському регіоні східної Європи, де вона найвища у гуцульського населення Івано-Франківської області (Nikitin et al., submitted).

Визначення статі в похованні №27 було здійснено за порівнянням розмірів черепів і кісток тазу в обох кістяках. Аналіз лобкового сімфізу жіночого тазу свідчив про те, що жінка була середніх років на час смерті. Оскільки ця частина чоловічого кістяка була пошкоджена, висновки щодо віку за лобковому сімфізом не проводилися. Також, зважаючи на те, що дорзальна частина лобкового сімфізу жіночого кістяка була під ґрунтом, визначення того, чи народжувала ця жінка, не можна було провести. Зріст жінки був в діапазоні від 149 +/- 3.72 см, виходячи із замірів стегнової кістки, до 150 +/- 4.45 см, виходячи із замірів плечової кістки. Зріст чоловіка був від 167 +/-3.86 до 182 +/-3.94 см, виходячи вз замірів стегнової, малогомілкової, плечової та променевої кістки. Зношеність поверхні зубів свідчить про те, що обидві людини в похованні №27 померли в 32-36 років. Загальний аналіз кісток свідчить про те, що обидва були здорові. Незначний артрит був помічений на кістці фаланги лівої стопи чоловічого кістяка, що є свідченням як середнього віку, так і можливої травми в молодому віці, яка зажила. Обидва черепи мають європеоїдні риси з характерним довгим пласким обличчям. Причина смерті не може бути встановлена за аналізом кісток. Маленький отвір на лівій частині черепної коробки жінки не має слідів травми і, найімовірніше, є пошкодженням, яке сталося після смерті.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Микола БАНДРІВСЬКИЙ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини