Коли історія одної країни насильно стає історією іншої – в остаточному рахунку і найдовше це відбивається на кладовищах. Як родова пляма на родовій ідентичності.

Франківський цвинтар на вулиці Київській – невеликий, ніби перехідний. Його недовга життєдіяльність припала на розгублений повоєнний час. Тепер він мертвий: у 1970-х сюди заборонили підселятись, а потім вже не дуже комусь і хотілося.

Він чотиримовний, єдність народу теж іноді утверджується на цвинтарях. Вперемішку з польським, єврейським і українським горем – горе переможців, котрим тоді вже встигли обжитись "визволителі" – власним горем – на якому ставили зірочки, так само, як і на своїх переможних набутках. Землі інколи приймають своїх "визволителів" надто ґрунтовно. А тепер це єдина зона, звільнена від декомунізації (комуністи, це прогалина для вас, хутчіш по кладовищах).

Кожен цвинтар – це ще й музей свого часу в просторі: його стилів, несмаків, традицій, ремісництв, можливостей, тобто нерівностей, винахідливості та розгубленості, марнославства і розпачу. У цьому сенсі чимдалі – він усе незбагненніший, цінніший. Що він цінніший – то менш відвідуваний, непотрібніший: пам'ять розкладається швидше, ніж тіла.

Читайте також: Моторошно й гарно: єврейський цвинтар у Чернівцях. ФОТО

Перекошені хрести з упалими поперечинами мають вигляд дороговказів на земних перехрестях Божих воль. Деякі фотографії зворотно перетворилися на негативи, в позитивному значенні слова "негатив".

Трапляються нетипові надгробні плити з бляхи, яка полізла по швах. Багато хрестів, не встоявши, лежать на могилах, як обвітрені до дірок стяги переможених, ніби просяться всередину, ніби теж потребують свого погребіння. Могили, що не мали огорож і каменів, уже втопталися, вросли в землю в повен зріст, натякаючи, що рано чи пізно кожне життя зробить вигляд, ніби його й не було.

Кілька років тому ліквідували майже всі місцеві дерева, що твердо й високо виросли на цвинтарних підземних водах і "плодоносили" лише воронами, вражаючи чорнотою. Світло небесне більше не в'язне в їхніх "зубах", більше не мусить сюди пробиватися, продиратися, заломлюватися, тепер йому на цвинтар – широка дорога.

Читайте також: Щоб їм усім усміхалися квіти: коли на могилах – недіткнений сніг

Вирубка сильно підкосила не тільки містичну велич простору, а й багато могил – не від туги, що більшість із них втратили в деревах єдиних своїх "відвідувачів", а буквально – від падіння важких тупих частин. Їхні більші-менші тріски й далі тут. До багатьох поховань неможливо підступитися, та й нікому не потрібно, вже кілька десятиліть вони не бачили хоча б свічки, непотривожені з абсолютним запасом. До прикладу, в Польщі якось вдається кожній могилі, незалежно від ступеню занедбаності, на свята не залишитися без запаленої свічки в червоній лампадці, влаштовуючи собі білі з червоним ночі.

Мабуть, нам потрібні флешмоби не лише з прибирання берегів водяних річок, а й річок часових, тобто кладовищ, де на збереженні – безбережне, незалежно від того, хто там якою мовою мовчить.

Охочих до волонтерства на все не вистачає, але, наприклад, охочі до церкви не завжди там поміщаються, слухають на площі з колонок. То церкви могли б організовувати раз на рік виїзні цвинтарні служби Божі, суботні такі, очисні. Праця на благо – найкраща молитва. Це, Боже борони, не вказівка, це лише підказка найбільш шанованій інституції.

Інакше можна, навпаки, всього лиш чесно, ніби помилково, написати великими іржавими літерами над цвинтарними воротами "Нас пре великий жаль".