Подорожуючи пізньою осінню Європою, – а я їжджу так принаймні вже кільканадцять років, – завжди намагаюся заскочити до Варшави на межі жовтня та листопада, пише для "Тижня" Єжи Онух

Найкраще там бути 1 листопада, коли католики відзначають День усіх святих, найгарніше у своєму задумі та смутку свято, яке я знаю. Цього, а також наступного, Поминального (2 листопада), дня поляки ходять на цвинтарі, щоб упорядкувати та прикрасити могили своїх близьких квітами, запалити лампади, згадати своїх близьких і молитися за них, за друзів і знайомих. За спокій їхніх душ. Хто ніколи не їздив у ці дні польськими дорогами, проминаючи села й містечка, а в них опоряджені, осяяні лампадками цвинтарі, повні осінніх квітів: хризантем, айстр, вереску та лілей, – тому важко передати враження всеосяжної задуми та смутку.

Осінь, пора року, а водночас і метафора зміни, лише увиразнює цю незвичайну атмосферу. Опадає золотаве листя, проблискує сонце, інколи вже осіння сльота, а ми йдемо на цвинтарі, щоб бути разом із нашими предками й разом із близькими людьми, які ще з нами серед живих.

Читайте також: Про що цвинтар розкаже. ФОТОРЕПОРТАЖ

Мої найближчі родичі спочивають у Варшаві на православному цвинтарі в районі Воля. І хоч у нашому релігійному календарі цього свята немає, ми однаково разом із католиками провідуємо 1 листопада могили наших близьких, бо так велить багатовікова й гарна традиція того краю. Православний цвинтар у Волі – один із найгарніших у Варшаві, заснований 1834 року царським указом на території Вольського редуту. Вибір місця для православного цвинтаря мав тоді політичний вимір, бо за той редут точилися бої під час російського штурму Варшави, останньої битви Листопадового повстання. Але це вже така далека історія, що мало хто пам’ятає її. Сьогодні на більшості цвинтарних ділянок поховані потомки православних жителів колишньої Речі Посполитої: білоруси, українці, цигани, а також усі інші православні душі, яким довелося спочити у Варшаві. 

Мої найближчі предки спочивають у радіусі 50 м одне від одного, й ми в родині жартуємо, що в нас немає проблеми з пошуками чотирьох партнерів для бриджу або родинної розмови. Бо не тільки на історичній Холмщині, звідки ми родом, а й у Варшаві знайшли свій останній спочинок кільканадцять осіб.

Провідавши "членів родини", іду до могил приятелів і знайомих, а потім підступаю до могил Січових стрільців, солдатів Української Народної Республіки, які боролися за свободу України, а водночас і незалежність Польщі у війні з більшовиками 1920 року. Серед них спочиває народжений у Великому Токмаку в Таврійській губернії генерал-хорунжий Марко Безручко, що командував українськими військами в битві під Замостям, вирішальній у перемозі над армією Будьонного. На його могилі та на могилах невідомих козаків армії УНР у ці листопадові дні теж пломеніють запалені лампадки, бо хтось пам’ятає про них.

Читайте також: Гуцульський Стікс: як близько ми стоїмо до світу міфів і магії

Що нам дає молитва за померлих? Ми нею сплачуємо борг. Кожен із нас колись щось отримав, багато мудрості й інших дарів від людей, із якими бачився, та навіть від тих, із якими ні, але однаково чимось завдячує їм. Вони ділилися з нами й тому забезпечили про себе пам’ять. Плекання її теж удячність. 

На запитання: "Навіщо нам предки?" – ксьондз Адам Бонецький відповів: "Таж я, вочевидь, успадкував якісь гени. Я можу говорити про вплив дідів і бабусь, батька-матері. Вони всі передали мені теж отриманий від предків певний стиль, родинний етос, систему цінностей".

Подобається нам чи ні, предки були та є. Вони в нас, і то не лише тому, що це проста передача генів, що це схожість – не тільки фізична, а й способу життя, який батько-мати передають дітям. Пізнавання предків – це ще й краще розуміння себе, нагода запитати, що вони сказали б про наш вигляд, наші вчинки. Що сказав би мій батько, із чиїм прі­звищем я живу? Але ми все ж таки не повинні доходити згоди в думках і поглядах, не мусимо творити родинної легенди, бо не всі наші предки були святими. Вони, хочемо ми цього чи ні, розуміємо чи ні, – це коріння, із якого ми виросли. День усіх святих – зустріч живих із тими, хто щойно відійшов, і немає значення: 100, 50 або лише кілька років тому. Це зустріч родин, приятелів, знайомих і ще й незнайомих. Мені важко уявити собі, що, подорожуючи десь Європою, я не знайду часу, щоб зазирнути в ці осінні дні на хвилинку до Варшави, поїхати на православний цвинтар, прибрати могили, поставити горщик із хризантемами, запалити лампаду, багато лампад і вкотре поринути в задуму: як там велося моїм предкам?