MENU

Мовний парадокс по-київськи: то хто кого русифікує?

3942 0

Київ, парк КПІ. "Привет, я Игорь" – "А я Олег, рад знакомству" – міцне рукостискання, зав’язується невимушена розмова, пише для "Тижня" Максим Віхров

Я знаю їх обох, і тому мені трохи смішно й трохи сумно. Бо вони українськомовні, до того ж із самого дитинства. Навіть зі мною – принаймні скільки я їх пам’ятаю – обидва завжди спілкувались українською. Але тут, бачачи один в одному "стандартного киянина", хлопці чомусь заговорили російською. Потім, звісно, швидко розібралися й перейшли на українську, а мені лишився привід для роздумів. Для мене – білінгва із самого дитинства – мовна проблема ніколи не була питанням побутової зручності, а тому певні дискомфорти я можу відчувати лише на рівні ідеології та ідентичності.

У Луганську мовна ситуація була дуже проста: цю тему згадували тільки перед виборами, та й то за умов серйозної пропагандистської накачки. На побутовому ж рівні всім було, як то кажуть, по цимбалах. Українськомовна людина сприймалася як певна екзотика, але без агресії – звісно, якщо вона не прагнула заводити ідеологічні дебати. Звертатися до незнайомців українською було не небезпечно, але без сенсу, оскільки 95% людей навколо не могли підтримувати розмову українською: не так через упередження, як через елементарне незнання мови. Чому так було – не секрет. Українізація, яка нібито тривала з перших років незалежності, на Донбасі відбувалася здебільшого на папері, й українська де-факто лишалася необов’язковою, як і за часів СРСР.

Читайте також: У Києві українська мова – така ж ознака столичності, як російська – провінційності

Переїжджаючи 2014-го "на велику Україну", левова частка моїх луганських знайомих перейшла на українську мову спілкування. Потреба підлаштовуватися під специфіку середовища відпала, тож українськомовні почувалися, як рибка, що нарешті шубовснула у воду. Російськомовні – до того ж не лише патріотично налаштовані – також стали згадувати, а то й наново вивчати українську, особливо ті, яких занесло кудись на Правобережжя. Я ж після переїзду на Київщину не задумуючись став послуговуватися українською як основною: згідно з моїми тодішніми уявленнями, тутешні люди в масі українськомовні, тож рахуватися з їхніми "культурними особливостями" більше не треба. Таким самим – переважно українськомовним – я наївно сприймав і Київ. Але потім, під час вилазок у столицю, став дедалі частіше помічати, що спілкуюся українською тільки зі своїми друзями, знайомими та колегами, а більшість людей навколо говорить російською!

Зрозуміло, що для узагальнень про тримільйонне місто цього замало, та й соціологія дає оптимістичнішу картинку. Але ж трясця: такі відчуття виникають не лише в мене! Ще більше я здивувався, коли почав спостерігати, як у Києві русифікуються питомо українськомовні люди, вихідці із Прикарпаття, Буковини, Волині тощо. До того ж деякі роблять це так затято, що не переходять на українську, навіть розмовляючи зі своїми земляками. Пригадується "картинка" з луганського університетського життя, коли двоє студенток, пощебетавши суржиком по телефону (очевидно, із батьками), повертаються до своєї розмови й провадять її російською. Їх я цілком можу зрозуміти: вирвавшись зі своїх сіл чи райцентрів, вони хочуть якнайшвидше перелицювати себе на "городских". Але ж хіба в Києві українська мова так само має статус "провінційної", як і в Луганську? Звісно ж, ні, принаймні не тепер.

Читайте також: "Розумів, що якщо здамся, тут буде Білорусь". 14 років боротьби

І тут мені подумалося, що русифікує чи українізує людей не Київ, а вони самі під тиском власних уявлень про те, чого від них вимагає столиця. Що більше ти віриш у НЛО, то частіше його бачиш незалежно від того, наскільки часто над тобою літають "тарілочки" й чи літають вони взагалі. А як не віриш, то й не побачиш, навіть якщо над тобою нависне ціла ескадра з Альфа Центаври. Той, хто звик вважати Київ зросійщеним, знайде там переконливі підтвердження цього. Він, напевно, русифікується сам і власним прикладом русифікує ще когось. А взагалі мовна ситуація в столиці мені скидається на парадокс колективної поведінки, описаний американським психологом Джеррі Гарві в 1970-х. Суть його полягає в тому, що група може ухвалити рішення, яке не до вподоби жодному з її членів, просто через те, що ніхто не протестує, оскільки вважає, що його невдоволення ніхто не підтримає. Схоже, отак і в Києві: чимало людей не спілкується українською, бо впевнені, що всі навколо російськомовні. Хтось скаже, що може бути й навпаки й що рано чи пізно російськомовні кияни просто відкинуть українську, але соціологи такого становища поки що не фіксують. А отже, ми ще можемо встигнути схаменутися.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини