Помітила одну цікаву спільну рису в свідомості топ-негідників. 

От слухаєш, буває, інтерв'ю з якимось чортом, корупціонером, наприклад, таким, що нема де тавра поставити. Відчуваєш, що морок повний, без моральних маяків, ціннісно, духовно – порожнеча, брехня, вертлявість, якесь мерехтіння невловимих смислів і слів, пекло, одним словом.

Читайте також: Борьба с коррупцией – миссия выполнима

І тут раптом у цьому мороці людина чітко показує свій внутрішній маленький "іконостас", свого внутрішнього карамазівського "старца Зосіму", рятувальне коло "святості", яке вона постійно носить при собі. (Як Пшонка мощі святих).

Якусь історію ( або спогад, подію), що завжди викличе у подонка сльози умиротворення або катарсис (завжди on call). Це може бути історія про хвору дитину ( яку він рятує, але необов’язково) чи долю багатодітної вдови героя або ще якась драма.

Читайте також: Нынешняя система власти непоправимо ублюдочна – политолог

Я не розумію, за яким принципом обираються ці історії (чому з усіх трагедій світу обираються саме ці). Але явно інше: це не позерство, це щось суто для внутрішнього користування. І воно є островом правди у внутрішньому пеклі носія. Щось, на що він спирається і в чому рятується.

Я недаремно згадала Зосіму, це достоєвщина, звичайно. Але це така універсальна штука. Я навіть коли слухаю таких чортів, завжди подумки кажу: покажи, покажи острів. І вони завжди на мить показують.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram