Як і живий організм, будь-яке суспільне явище проходить три стадії: зародження, розвиток / становлення та вмирання. Волонтерство в Україні пройшло їх стрімко, стартувавши майже з нуля, коли багатьом українцям здавалося, що волонтери – це якісь "малахольні" люди, які підбирають на вулиці песиків і миють крила лебедям – ніби більше нема чим зайнятись у житті; до неймовірної жертовності, героїзму та самовіддачі 2014-2015 років, змішаними зі здивованим захопленням як світу, так і самих українців – виявляється, ми є, ми можемо щось змінити й робимо це.

Описувати всі стадії розвитку волонтерства в Україні нема сенсу – про це сказано чимало й із різними відтінками. За цей час українське волонтерство пережило все – зокрема внутрішні склоки, афери, кар’єрні інтрижки навколо нової влади й паразитування на темі волонтерів. Але на п’ятому році війни ми всі втомилися, ейфорія розвіялася, та настрої повернулися у звичне русло. Якщо у 2014 році господарями свого життя почувалися аж 25 % українців (рекорд із 2000 року, за даними моніторингового дослідження Інституту соціології "Українське суспільство"), у 2017-му таких знов було 19 % – цифра досить стабільна за всі роки незалежності. Ми звикли жити в нових умовах, і з проблем країни знову переключилися на проблеми своїх родин.

Читайте також: Перед лицом смертельной опасности украинцы умеют объединяться и помогать друг другу – Косенко

Не є винятком і найактивніша частина суспільства – волонтери. Частина з них повернулася до своїх справ і основної роботи. Частина – професіоналізувалася, тобто знайшла свою нішу й точку прикладання згідно з реальними уміннями, дуже дозовано розбавивши адміністративне болото держави, але джерелом, на жаль, так і не ставши. Частина працює на грантах, що, власне, теж є ознакою професіоналізації. Лишилися поодинокі героїчні люди, які поводяться так само, як і чотири роки тому. Це стало їхнім життям.

І хоча, за даними моніторингового дослідження Інституту соціології "Українське суспільство", у 2017-му волонтерам довіряли 56 % українців (більше – тільки родині, родичам і сусідам), поруч із довірою та захопленням у суспільстві щодо них усе частіше з’являються й інші відчуття – роздратування та злість, коли, як у відомій радянській кінострічці "Службовий роман", інколи хочеться сказати: "Шурочка, а йдіть-но ви… у бухгалтерію!" 

Одними з останніх приводів для цього стали як інформація про те, що Міноборони готує Інструкцію з акредитації фронтових волонтерів, так і пост відчаю та втоми в соцмережі однієї відомої волонтерки, що супроводжувався картинкою, на якій запряжений людиною, втомлений ангел із опущеними додолу крилами, оре землю. Пост викликав змішані почуття – від жалю до роздратування: дякуємо, бережіть себе, але ж ніхто не примушував – сама взялася, та якщо вже взялася, то не жалійся…

Так, дійсно, щоби життя в Україні ставало кращим, кожен із нас передусім повинен перестати сподіватися на державу й перекладати на неї вину за всі свої проблеми; вчитися брати відповідальність на себе, ставати активнішим, виходячи за межі власного маленького світу. Але чи має волонтерство залишатися в такому ж вигляді, як воно з’явилося в Україні чотири роки тому? Волонтер – це людина, яка добровільно за власні кошти займається безкорисливою суспільно важливою діяльністю у вільний від своєї основної роботи час, яка дає змогу заробити на хліб для себе та своєї сім’ї.

Читайте також: Який громадянин потрібен Україні?

"Моя принципова позиція – волонтерство залишилось у 2014 році, – вважає заступник голови ГО "Побратими" Івона Костина. – У людей мають бути ресурси для гідного життя. І коли вони роблять свою роботу добре, то мають отримувати відповідну винагороду. Це дуже важливо для того, аби якість продукту (будь-якого) підвищувалась. А якщо ти думаєш про виживання власної сім’ї, та водночас намагаєшся допомогти іншим – це, на мою думку, не має майбутнього".

"Військово-цивільний волонтерський рух, у тому вигляді, у якому він виник, виконав свою місію, – вважає соціальний психолог Олег Покальчук. Трансформація статусу його учасників відбувалась у трьох напрямах. 1. Люди знайшли точку прикладання своїм фаховим знанням у галузі оборони та національної безпеки. 2. Люди використали цей час для навчання, та продовжують навчатися. 3. Люди допомагають своїм новим друзям по-дружньому, коли є можливість. За бортом практичного й ефективного застосування залишився політичний складник. Оскільки волонтер-політик, який не володіє нічим, окрім патріотичних намірів, за статусом і можливостями опинився нижче від члена будь-якої партії. Виявилося, що у політичних змін досить нудні процедури. Вони називаються виборами".

Якщо ж волонтерство стає основною, єдиною діяльністю людини, то чи не завдає воно шкоди, не тільки, й передусім, самому волонтеру та його сім’ї, а й суспільству? Чи це люди особливого психологічного складу, та волонтерство без меж є можливою компенсацією якихось особистих проблем?

"Тут не може бути узагальнень, – вважає Олег Покальчук. – Єдине, що можна сказати, – у волонтерстві люди проявляють себе такими, якими вони вже були до цього. Від своєї діяльності вони не стають якимись особливими, іншими людьми з новими рисами особистості. Це така ж дурна омана, як і віра у священний вплив інституту шлюбу, що начебто чарівним чином робить особистості кращими. Це як із аватарами, які пили – й до армії. Тільки волонтерство це сакралізує, створюючи ореол недоторканності, адже дружина Цезаря – вище підозр. Але людей із досвідом війни стало більше – на них цей гіпноз не діє, і вони можуть запитати прямо: "А що насправді?"

"Я безмежно поважаю справжніх волонтерів. Вони роблять надзвичайно багато для суспільства, – говорить психолог Світлана Ройз. – Мені здається, що вони – серце України. Таке живе, трепетне. Але коли я на них дивлюся, перше – мені хочеться їх обійняти. А друге – запитати, чи є хтось, кому вони довіряють раціональність і турботу про себе. Я не маю права говорити це про волонтерів. Але в мене є внутрішня настороженість до тих, хто йде рятувати інших дітей, залишаючи своїх. Для мене тут є деяка нечесність. Адже нам наші діти віддані на зберігання".

Волонтерство – це завжди самоствердження в тій чи іншій якості, вважають психологи. Але люди недооцінюють небезпеки волонтерства. Волонтер зіштовхується з чужими стражданнями та, навіть, смертю. У нього змінюється звичний режим життя. Не залишається часу для відновлення сил або захоплень. Навантаження та ступінь емоційного переживання збільшуються, а ресурсів для відновлення сил стає все менше. І вони вигоряють, якщо неправильно розподіляють навантаження. У волонтерських спільнотах світу щодо цього існують правила. Наприклад, волонтеру забороняється відвідувати хоспіс або лікарню частіше трьох разів на тиждень. Якщо волонтер правило порушує, його виключають із лав руху.

Читайте також: Военные грузовики с надписью "Люди" все ещё едут на Восток. И я ощущаю теплые слезы на щеках – журналистка

В Україні ж такі волонтери-герої – переважно одинаки. Ненормоване навантаження, нерозуміння з боку друзів, рідних, сім’ї доводить їх до жахливого стану – хронічної втоми, апатії й байдужості, до нервових зривів або фізіологічних порушень, коли сил вистачає тільки на те, щоби натягнути ковдру на голову, повернутися обличчям до стіни – і більше нікого не хочеться бачити. У такому стані важко оцінити, де та межа, коли суспільна користь від дій волонтера перетворюється вже на суспільну шкоду.

Саме це викликає злість і роздратування в оточуючих. Насправді, тих, хто волонтерить не зі щирою душею, рано чи пізно ми все-таки розпізнаємо. Щодо тих одинаків, що залишилися та продовжують жертвувати собою, таких як, наприклад, одна із засновниць "Фроловської, 9/11" Леся Литвинова, "Шурочка, а йдіть-но ви… у бухгалтерію" звучить несправедливо.

Справжні пасіонарії, згідно з дослідженнями, – люди, дійсно, особливого, специфічного складу, яким важко довго бути поруч із власними дітьми та сім’ями. Вони звинувачують за це себе самі. І не можуть інакше. Вони нестерпно важкі у близькому оточенні, але так потрібні суспільству – як рушійні сили, якщо напрям правильний. І неймовірно шкода, коли свій величезний потенціал ці люди "спалюють" разом із собою на те, щоби "крутити велосипед" вхолосту, а не займатися системною роботою. Унормованою та хоч якось дозованою.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram