Наприкінці серпня канцлерка Німеччини відвідала Грузію, Вірменію й Азербайджан, пише у своєму блозі на "Новому часі" колишній міністр економіки України Богдан Данилишин. В українських оглядачів це не викликало великого інтересу, хоча є достатньо підстав розібрати наміри та дії Німеччини, оскільки вони посилають важливі політичні сигнали нашій країні, а також зачіпають економічні інтереси України.

Підсумки візиту Меркель до Грузії дозволяють зробити важливі зовнішньополітичні висновки. Під час зустрічі зі студентами Тбіліського університету після серії їхніх прямих і наполегливих запитань вона все ж була змушена застосувати термін "окупація" щодо перебування російських військ в Абхазії та "Південній Осетії". "Так, так, це окупація. Росія окупувала 20% території Грузії, – сказала німецький канцлер. Хоча до цього вважала за краще бути вкрай дипломатичною і називати ситуацію куди більш обачливим словом – "несправедливість". При цьому Меркель сказала, що процес врегулювання конфлікту буде довгим. Також Меркель заявила: "Не бачу можливості швидкого членства Грузії в НАТО", пославшись як на аргумент і головну причину на ситуацію навколо Абхазії та "Південної Осетії".

Все сказане німецькою канцлеркою потрібно екстраполювати й на перспективи врегулювання російсько-української війни. Погляньмо на ситуацію реалістично – деякі проміжні цілі війни проти нашої країни Володимиром Путіним досягнуто, зокрема створена повністю підконтрольна Росії "влада" в окупованих Донецьку і Луганську. "Новоросія" не відбулася, але анклав нестабільності в регіоні створено. Ті, хто кажуть, що Путін не досяг цілей, про які заявляв, мабуть, не повною мірою мають рацію. Він, на мій погляд, і не ставив перед собою завдання обов'язково контролювати вісім українських областей. Путін тактик, але зовсім не стратег. Головне для нього – не допустити перехід всієї України в орбіту Заходу. Для нього українська криза – це історія про "Кощія і його смерть". Згідно з доктриною їхньої геополітики, Україна – це яйце, в якому – смерть "російського царя Путіна" (одна з догм геополітики свідчить, що Росія як імперія нежиттєздатна без України, і якщо Росія втратить Україну, то лише питання часу, коли Росія впаде). Саме тому Путін і путінізм із люттю захищають Росію від західного впливу. Мабуть, він справді вірить, що після входження України в ЄС і НАТО (реального у свідомості Путіна) дні Росії та його особисто (що для Путіна головне) будуть полічені.

Читайте також: Ризики референдуму щодо членства в НАТО

Очевидно, що за наявності територіальних конфліктів шлях України в ЄС і надто в НАТО буде щонайменше ускладнений. Це легко зрозуміти: моделюю позицію Меркель з аналогічних питань щодо Грузії. Внесення змін до Конституції щодо стратегічного курсу України на набуття членства в ЄС і НАТО вкрай необхідний, але не єдиний крок для вступу. Необхідно усвідомлювати, що анексія Криму й окупація частини Донбасу – ті колосальні проблеми, без вирішення яких дорога в НАТО може бути непередбачувано довгою. У цьому зв’язку також гаранти Будапештського меморандуму мають тверезо розуміти, що після їх мовчазної згоди в українських питаннях – захоплення Росією частини нашої території, повірити в будь-які гарантії уже не зможе ніхто – навіть Північна Корея.

Мабуть, найменш цікава для нас частина закавказького турне – відвідування Меркель Єревана. Навіть незважаючи на те, що це був перший офіційний візит канцлерки Німеччини до Вірменії. Ця країна й після нещодавньої зміни влади радше залишається в орбіті російського впливу, нехай тепер це й не матиме настільки яскраво вираженого прояву, як було до приходу до влади прем'єр-міністра Нікола Пашиняна. Але тут є важливий нюанс – Німеччина вперше заявила про готовність взяти відповідальність за врегулювання вірмено-азербайджанського конфлікту в Нагірному Карабасі, який триває вже майже три десятиліття. Очевидно, це не викликало позитивних емоцій в Москві, яка фактично монополізувала це питання й у вирішенні якого очевидного прогресу не досягла, зате чудово відчуває себе в плані продажу зброї обом сторонам конфлікту. Важливим симптомом є те, що Німеччина намагається розширити свою суб'єктність – поряд із Росією Німеччина стає одним із провідних зовнішніх гравців у стратегічно важливому регіоні.

Після відвідин Вірменії Меркель вирушила до Азербайджану. Ключова частина переговорів у Баку була присвячена енергетичним питанням. "Азербайджан є сильним фактором і в енергетичній диверсифікації Європейського Союзу, і відкриття Південного газового коридору зіграє велику роль в енергозабезпеченні Європи", – заявила Меркель на спільній прес-конференції з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим.

Наразі практична частина питання перебуває контексті того, що в червні 2018 року Туреччина й Азербайджан почали експлуатацію газопроводу TANAP. По ньому Азербайджан має намір постачати свій газ в Європу, однак із часом й інші країни можуть наповнювати трубу. Потужність першого етапу газопроводу становить 16 млрд кубометрів газу, з яких 6 млрд кубометрів піде на внутрішній турецький ринок. Запуск Південного газового коридору, частиною якого є TANAP, дозволить доставляти газ із родовища, що належить Азербайджанові, "Шах-Деніз-2" на Каспії спочатку до Туреччини, потім до Греції і далі в інші країни Європи.

Читайте також: Занадто відкрите суспільство та його вороги: коріння євроскептицизму в Європі

Завдяки Південному газовому коридорові, ключовим учасником якого є Азербайджан, Європа отримує новий канал постачання газу із перспективою його розширення й підключення нових постачальників. Як бачимо, завдання, яке перед собою поставили європейці, – зменшення залежності від поставок газу з Росії, яка використовує вуглеводні як інструмент шантажу – поступово виконується.

Але те, що в питаннях поставок газу із Закавказзя Німеччина робить в майбутньому ставку саме на проект TANAP, створює складності не тільки для РФ, але і для України. Наша газотранспортна система може недорахуватися не тільки тих мільярдів кубометрів газу, які можуть почати транспортуватися "Північним потоком-2", а й тих, які постачатимуть Південним газовим коридором в разі, якщо попит на газ у Європі не збільшиться. Річ у тому, що частина російського газу, близько 40%, яка поставляється через нашу ГТС в Європу, із позиції місця видобутку є газом із Середньої Азії – тобто, поставляється по так званій схемі заміщення. І перенаправлення середньоазіатського газу через нові газопроводи, наприклад, підтримуваний Німеччиною Південний газовий коридор, здатне саме по собі, і без "Північного потоку-2", зменшити обсяги газу, який іде транзитом по території України.

Важливо й те, що Німеччина дає зрозуміти США, що вона готова шукати альтернативні джерела поставок газу в Європу, нехай і в значно менших обсягах, ніж поставки російського газу. Можливо, зокрема й тому президент США Дональд Трамп недавно заявив, що його країна не буде вводити санкції щодо газопроводу "Північний потік-2". Все це, як і зовнішньополітичні тези, висловлені Меркель в Тбілісі, повинні насторожувати. Зокрема, вкторе змусити нас реалістичніше дивитися на можливості відчутного зниження обсягу поставок газу через українську ГТС до Європи вже в найближчі роки. Як і змусити задуматися про те, чим замістити можливі втрати держбюджету.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram