MENU

Занадто відкрите суспільство та його вороги: коріння євроскептицизму в Європі

2383 0

Щоб зрозуміти, що відбувається з електоратом низки європейських країн, який дедалі більше опирається "відкритості суспільства" й голосує за ультралівих чи ультраправих євроскептиків, ми мусимо переосмислити базовий концепт, на якому будували свої теорії, зокрема, Карл Поппер і Джордж Сорос: а саме концепт "відкритого суспільства".

У Поппера все напрочуд просто: "відкрите суспільство" – це добре, а "закрите суспільство" – це погано. "Закрите" – це синонім відсталості, консерватизму, авторитаризму тощо; "відкрите" – синонім прогресу, лібералізму, суцільний позитив.
Але насправді так воно не працює.

У житті суспільств бувають моменти, коли люди щиро прагнуть більшої закритості, вбачаючи в ній більше безпеки. Класичний приклад – "закриття Японії" (сакоку), яке припинилося лише під жерлами американських гармат (що породило глибокий ресентимент, який зрештою обернувся Перл-Гарбором). Або Китай ХІХ століття, який марно намагався "закритися" від британських колонізаторів і масово поширюваного ними опіуму.

Читайте також: Європейський крок назад: не варто звинувачувати виборців

Те саме нині відбувається в багатьох європейських суспільствах. Із різних причин (хвилі азійських біженців, російська пропаганда тощо) багато їхніх мешканців сьогодні сприймають наявний рівень відкритості їхніх суспільств як загрозливо надмірний. Вони могли б сказати своїм політикам: "Якщо ваш лібералізм такий гарний, чому ми під вашим проводом почуваємося сьогодні менш безпечно, ніж десять років тому? А якщо наше відчуття небезпеки загострюється, чому ми маємо досі голосувати за ваші ліберальні партії та довіряти вашому ліберальному телебаченню?"

Звісно, що в пошуках "альтернативи" (для Німеччини й не тільки) такі люди можуть наразити свої країни на значно більші небезпеки – що якраз і відповідає планам Путіна. Але провина західних ліберальних політиків полягає в тому, що вони, зробивши з відкритості водночас принцип, культ і звичку, проґавили кілька хвиль тих шкідливих зовнішніх впливів, які майже безперешкодно проникли всередину "відкритих суспільств" і справді перетворили їхню відкритість на загрозу. Спершу це був (і досі є) тероризм, потім наплив мігрантів, зрештою – російська пропаганда, яка вміло роздмухала вже наявні безпекові проблеми й відтак сама стала добре замаскованим джерелом небезпеки.

Висновок із цієї сумної історії полягає в тому, що відкритість суспільства є доброю лише настільки, наскільки суспільство може дозволити її собі, не втрачаючи відчуття безпеки (яке поправді є "основним інстинктом" людського роду). А отже, рівень прийнятної/оптимальної відкритості суспільства може бути дуже різним і залежить від цілої низки зовнішніх і внутрішніх чинників.

Читайте також: Після Brexit: як жити у світі британсько-європейської поразки

І два доповнення навздогін.

1. Втрата популярності західними поміркованими ліберальними політиками – класичний зразок для ілюстрації політології Макіавеллі. Володар, принципи якого добре пасують до наявної ситуації, в разі, коли ця ситуація істотно змінилася, має пожертвувати або владою, або принципами. Повна безпринципність й абсолютна гнучкість – це для політика величезна загроза; але так само загрозливими є і надмірна інертність і негнучкість. Що, власне, й маємо.

2. А Фукуяма попереджав, що країнам "постісторичному світу" в їхніх стосунках із сусідами, що належать до "історичного світу", доведеться керуватися принципами Realpolitik. Але хто ж його слухав настільки уважно. Значно простіше заволати "а-а-а, кінець історії не відбувся, Фукуяма помилився!". Ні, панове, насправді все набагато складніше.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Олексій ПАНИЧ


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини