Колективна пам'ять є окремою проблемою для майбутнього України. Через наявність різних конфліктних матриць колективної пам'яті українці в принципі не можуть домовитися про своє майбутнє.

Від виходу в 1950 р. програмної роботи "Колективна пам'ять" французького соціолога М. Альбвакса в світі починаються "memory studies", тобто дослідження з колективної пам'яті. У "Memory studies" досліджують не лише колективну пам'ять, а й політику пам'яті.

В Україні реальний вплив дослідницької позиції на формування політики пам'яті мінімальний. Більше того, в Україні політика пам'яті стала домінувати над дослідженнями, тобто позиції інтелектуалів слабкі, а позиції партій та окремих політиків – набагато сильніші.

Історична політика та політика пам'яті

Історична політика відрізняється від політики пам'яті. Історична політика прив'язана до хронології, топології, рефлексії, осмислення тощо. Політика пам'яті мало осмислюється за межами міфу, який має завжди спрощені схеми: добре-погане, друг-ворог тощо.

Політика пам'яті не лише малорефлексивна, вона також позбавлена будь-якого психоаналізу. Тут вочевидь діє парадокс психоаналізу – більше за все психоаналіз потрібен саме тим людям, які його послідовно уникають.

Історична пам'ять створюється історієписанням, формуванням історичних наративів і професійною комунікацією навколо цих проблем. Колективна пам'ять створюється шкільною освітою, підтримується повсякденною свідомістю та зорієнтованою на них державною пропагандою.

Історична пам'ять оперує історичними моделями минулого. Колективна пам'ять оперує різними образами минулого, а максимально узагальнена політика пам'яті може оперувати матрицями колективної пам'яті, тобто несистемними сукупностями образів минулого, де Гонта може бути чудернацько поєднаний із Мазепою, а героїчна чи навіть зрадлива політика Хмельницького може ніяк не поєднуватися з Руїною, яка настала після цього.

Сьогодні мова йде про те, що дуже швидко політики зрозуміли, настільки небезпечним є вільне дослідження науковцями колективної пам'яті. І зрозумівши це, політики відокремили дослідження колективної пам'яті від публічної політики пам'яті. Це відбулося зокрема в Україні, в Росії, в Польщі.

Наслідком цього стала ситуація, наприклад, коли безліч країн Європи досі мають невдалі спроби створити інклюзивну історію Другої світової війни. Виникає питання: чи взагалі "memory studies" можуть бути аполітичними, тобто чи може взагалі дослідник лишатися у достатній дистанції від політики, коли мова йде про колективну пам'ять – етносу, нації, Європи та світу.

Дослідження міфів колективної пам'яті всередині міфологічної значним чином політики направду неможливе. Політика не може перестати бути міфологізованою, бо інакше вона не матиме масової підтримки. І водночас така політика змушена контролювати всіх руйнівників міфів, бо інакше вона втратить свою основну силу над масами.

Тобто якщо дослідницька позиція не є інституціонально поєднаною з політикою пам'яті, то взагалі незрозуміло, як цей розрив можна подолати.

Отже, в інтелектуалів виникає необхідність сформулювати стратегію пам'яті – як співвідношення "memory studies", власне колективної пам'яті, політики пам'яті, історичної пам'яті й історичних досліджень.

Читайте також: Дацюк: Україні треба побудувати власну цивілізацію як модель майбутнього світу

Нарис найзагальнішої гуманітарної стратегії щодо колективної пам'яті в Україні може бути таким.

1. Потрібно радикально відмежувати дослідження колективної пам'яті від досліджень історичної пам'яті, тож історичну політику потрібно відмежувати від політики пам'яті.

2. Потрібно радикально відмежувати дослідження колективної пам'яті від політики пам'яті. Тобто всередині власне процесу творення та підтримки колективної пам'яті потрібно чітко відповідати на питання: де творяться установки мислення для колективної пам'яті – всередині політики чи всередині досліджень?

3. Потрібно розуміти, чи змінюється колективна пам'ять і якщо так, то як саме. Адже раціоналізації міфологічна свідомість не піддається. Міф же можливо зруйнувати лише замістивши його іншим міфом. Але заміщувати міф неможливу всередині наявного міфу.

4. Тож позиція трансформації колективної пам'яті має стати публічною, а політики мають почати залучати до процесу трансформації дослідників, зокрема й інтелектуалів узагалі.

Отже в контексті можливих змін колективної пам'яті мова може йти про низку поступових ускладнень міфів, які може здійснити інтелектуальна політика. Інтелектуальна політика має управляти політикою пам'яті, наближаючи її до історичної політики, але завжди втримуючи розрив між ними.

5. Колективну пам'ять можна розглядати за Аллою Киридон через ціннісний, інструменталістський і конструктивістський підхід. Але лише конструктивістський підхід дозволяє домовитися про засадничі речі ще до того, як почнеться розмова про цінності й інструменти.

Носії колективної пам'яті та її установки

Коли ми говоримо про колективну пам'ять, маємо на увазі такі колективи.

Індивідно-колективна пам'ять (інд-колективи) – індивідуальна версія колективної пам'яті, що існує через мемуари та через спроби запропонувати свою модель колективної пам'яті. Наприклад, гетьманці, які сформувалися навколо мемуарів Скоропадського. Такі індивіди формують кола своїх шанувальників, які власне і є інд-колективами.

Групова колективна пам'ять (груп-колективи) – пам'ять аристократично-родова, пам'ять класу чи страти (пролетарівська пам'ять, інтелектуалівська пам'ять, пам'ять містян, пам'ять професійних спільнот, пам'ять маргіналів тощо), національна пам'ять, народна пам'ять, пам'ять геополітичних утворень (пам'ять Європи), пам'ять людства.

Республіканська колективна пам'ять (пактум-колектив) – наймасштабніший колектив, якому власне і належить колективна пам'ять, як правило, це країна-республіка, але в жодному разі не держава (бо це лиш апарат влади), не народ (бо є ще влада), не нація (бо найчастіше є й інші нації, та й плутанину етнічності й політичності варто пам'ятати). На цьому рівні можливо домовитись про єдину колективну ідентичність не лише всередині, але й за межами пам'яті, тобто зокрема на рівні спільного майбутнього. Найбільша підміна – нація претендує бути пактум-колективом, в той час як вона є лише груп-колектив: нація не домовляється, вона диктує своє.

Існують установки на цілісність чи на фрагментацію пактум-колективу. Із цими установками пов'язані також установки на самостійність чи інтеграцію. Вони також можуть чудернацьким чином комбінуватися – фрагментована самостійність і цілісна самостійнійсть, інтегрована цілісність, інтегровані фрагменти.

У разі установки на фрагментацію чи на інтеграцію досягнення інклюзивності можливе завжди лише для груп-колективу й мало впливає на весь пактум-колектив. Однак ексклюзивність, якими би високими теоріями чи яким би героїчним минулим вона не аргументувалася, для пактум-колективу завжди є поганою, бо фрагментує його.

Установки на оперування колективностями (об'єднання, фргаментація, самостійність, інтеграція (підпорядкування) – не є власне установками колективної пам'яті, але безпосередньо визначають безліч її аспектів.

Самі ж установки колективної пам'яті, що належать до політики пам'яті, не є свідомими, відрефлексованими, а отже їх слід розглядати особливо уважно.

Щонайперша засаднича антагонізація двох установок трансформації колективної пам'яті – установка на міфологізацію у виразному відриві міфів минулого від рефлексивної історичної пам'яті та власне установка на дискурсівність і деміфологізацію, тобто на перехід від колективної пам'яті до історичної пам'яті.

Отже, право на колективний міф минулого та право на рефлексивний історичний наратив-дискурс (значною мірою науковий) є однаково важливими правами будь-якої колективності. Проблема виникає лише тоді, коли колективна стратегія щодо майбутнього використовує міфи пам'яті замість того, щоб базуватися на історичній рефлексії.

Установки на ексклюзивність чи інклюзивність пам'яті. Колективна пам'ять засадничо ексклюзивна для більшості груп-колективів, тобто колективів як носіїв того чи іншого міфу, що репрезентує спочатку орієнтаційний засновок змісту колективної пам'яті у вигляді тієї чи іншої ідеології. Власне ексклюзія завжди призводить групову ідентичність до ідеологізації.

Установка на ностальгію чи забуття є проявом ексклюзивності. Установка на об'єднання та примирення всередині колективної пам'яті є проявом інклюзивності. Установка на обособлення пам'яті груп-колективу є проявом групової ідентичності та пов'язана з установкою на фрагментацію. Установка на долучення колективної пам'яті до більш великих і тривалих історичних колективностей є проявом інтегративної установки колективу як пакту-колективу.

Установки на спосіб відношення до соціального часу – хроностатика (установка Екклезіаста, "Те, що було, є те саме, що буде; те, що зробилось, є те саме, що зробиться. Нема нічого нового під сонцем". (Екл. 1:9)), хронодинаміка (установка Геракліта: "Все тече, все змінюється").

Із цієї установки походить установка на можливість управляти самою пам'яттю. У хроностатиці – колективна пам'ять непіддатна управлінню, вона значним чином примордіалістська. У хронодинаміці – колективна пам'ять змінна і залежить від теперішнього чи майбутнього так само, як і від минулого. Тож минуле осяжно змінюється разом із теперішнім і радикально змінюється уявленнями про майбутнє, ця установка значним чином конструктивістська.

Установки коммеморативної політики, тобто політики пригадування та відзначення, – на спосіб пригадування та відзначення гіперідентичності, гіпоідентичності та критично-рефлексивного пригадування та відзначення, тобто згадування часів розвитку, перемог, героїв і видатних людей та повагу їх як засновок для позитивної пам'яті чи згадування всяких часів, особливо занепаду, поразок, негативних історичних персонажів та ворогів як засновок для відмежування всередині гіпоідентичності (меншовартості) або всередині критичної пам'яті, рефлексії і корекції самої пам'яті.

Установка на важливість саме колективної пам'яті для ухвалення вирішальних рішення пактум-колективом, який піддається впливу політики пам'яті. І тут відбувається управлінська фрагментація. Якщо колективною пам'яттю управляє республіка, що домовилася на рівні конструктивістських установок, стратегічних орієнтацій, стратегічних ресурсів, довгострокового шляху, то колективна пам'ять змінюється в напрямку інклюзії та інтегративної самостійності. Якщо колективною пам'яттю управляє нація, яка домовилася лише про дуже вузький набір цінностей (мова і культура), тоді в суспільстві відбувається процес фрагментації та ексклюзії.

Отже, виникає уявлення про необхідність розвитку принципово різних студій. Разом зі студіями пам'яті нам потрібні студії уяви вкупі з футурологією та студії повсякденного мислення вкупі з подібними дослідженнями в соціології.

Образи майбутнього, уявлення про інновації та іновації необхідно досліджувати в "imagination studies". Водночас "mind studies" мають досліджувати повсякденне мислення, а також порядок денний мас-медіа, пропаганду, рекламу тощо, які на нього впливають. Установки на співвідношення образів минулого з думками та поглядами (доксою) теперішнього та з образами майбутнього мають випрацьовуватися в інтелектуальній політиці та стратегуванні.

Політика через матриці колективної пам'яті

Матриці колективної пам'яті в Україні: ліберальна, націоналістична, ностальгійно-радянська та комуно-соціалістична. У принципі дуже проблемною та брехливою є демократична матриця в образах минулого, бо це розмита ідеологія, за якою ховаються всі розбіжності згаданих матриць. Практично втрачено анархістську та делегітимізовано комуно-соціалістичну матриці (представники останньої перейшли до радянської матриці).

Ліберальна традиція не зуміла перемогти в Україні 100 років тому. Ліберальна традиція сьогодні представлена у своєму збоченому вигляді, у своїй перетвореній формі – у вигляді олігархів. Лібералізм середнього класу маловпливовий через малу кількість самого середнього класу.

У Росії зараз домінують всього дві матриці колективної пам'яті: чорносотенська та радянська, обидві імперські. Причому радянська матриця існує у вигляді сталінізму чи ностальгії за застоєм, а не у вигляді комуно-соціалізму. Опозиційною є також розмита ліберально-демократична матриця. Маргіналізованою є анархічна матриця.

Радянська матриця в Україні була використана Росією для розпалювання внутрішнього українського конфлікту на тих територіях, де вона домінувала, що призвело до повної окупації Криму та до окупаційної війни в ТОТ ДЛО.

Радянська матриця була сполучена Росією з установкою на жорсткий імперіалізм (неспроможність до партнерства, націленість на підпорядкування, гіперідентичність себе супроти нав'язування гіпоідентичності іншим). Це наразилося на жорсткий трайбалізм (прийнятність лише своїх, ворожість до чужих, підозра до незрозумілих чи непевних навіть у своїх лавах) із боку українських націоналістів.

І спочатку пасіонарність та згуртованість націоналістів дуже допомогли Україні в ситуації війни з Росією. Більше того, саме активність націоналістів зумовила декомунізацію в Україні. Але тепер, мірою розгортання процесів єдності України, націоналісти вже завдяки цим же самим своїм вартостям конфліктують вже не лише з комуно-соціалістами чи совками, а також із лібералами, а це вже небезпечно для перспективи України.

Колективна пам'ять України в останні роки була піддана швидкому на радикальному переформатуванню на рівні матриць: повна декомунізація, частково десовєтізація, малоосмислена й вибіркова деімперіалізація (непослідовна деколонізація від Росії разом із європейською колонізацією).

На мою думку, найперспективнішою в політиці пам'яті є ліберальна матриця. У цьому сенсі перед ліберальними силами в українській політиці пам'яті стоять надскладні завдання, які знову ж таки можна викласти через стратегію трансформації колективної пам'яті.

1) Зробити ставку на ліберальну матрицю колективної пам'яті, реалізувавши її у вигляді засновків для громади та середнього класу зокрема, а не для олігархії в Україні, та здійснюючи жорстке протистояння із псевдолібералізмом – як у Росії (ліберальна імперія), так і в Україні (націонал-лібералізм).

2) Всередині ліберальної матриці досягти виокремлення власне ліберальних образів минулого, зокрема гетьманщини 1918 року як водночас колективної пам'яті середнього класу, міської інтелігенції, управлінців-демократів, відсікаючи будь-які орієнтації останнього гетьмана на імперську матрицю в Росії.

3) На основі ліберальної матриці, намагатися періодично досягати компромісів із націоналістами всередині ліберальної їх частини, пам'ятаючи при цьому, що націоналісти за своєю суттю ніколи не погодяться на солідаризацію, яку пропонують ліберали, однаково будуть конфліктувати з лібералами, імперіалістами, комуністами та совками.

4) Ліберальний солідаризм в Україні потрібно жорстко протиставити імперському колоніалізмові Росії, культурному імперіалізмові Європи, технологічно-комунікативному імперіалізмові США не лише в колективній пам'яті, але й на рівні спільного майбутнього.

Установки, цінності й інструменти

У цій останній главі ми з вами здійснимо прикладний для досліджень колективної пам'яті аналіз політики пам'яті.

Погляньмо на висловлювання лідерів поміркованого націоналізму щодо спроби поєднати націоналістичну й комуністичну матриці української колективної пам'яті у фейсбук-викладі виступу Оксани Забужко і спроби поєднати націоналістичну та ліберальну матриці української колективної пам'яті у фейсбук-дописі Володимира В'ятровича вочевидь за результатами однієї і тієї ж події, де вони були обоє, тобто на дискусії про націонал-комунізм в Україні з нагоди виходу першого українського перекладу праці Джеймса Мейса "Комунізм і дилеми національного визволення: Національний комунізм у Радянській Україні 1918-1933 рр." на Львівському Форумі видавців 23 вересня 2018 року.

Можете самі прочитати короткий виклад їхніх позицій і спробувати зрозуміти, де там суперечності, ще до того, як я це зроблю.

А суперечності полягають ось у чому.

Не існує ніякого націонал-комунізму, бо справжній комунізм є інтернаціональним не в якійсь додатковій вартості, а засадничо. Пролетарський інтернаціоналізм ("Пролетарі всіх країн, єднайтеся") принципово протистоїть світовому імперіалізмові й не може бути націоналізований жодним чином. Комунізм або є, або його нема, тобто націонал-комунізм – це звичайнісінький собі опортунізм і зрада світового пролетарського інтересу.

У вченні комунізму кордонів світової революції не існує. Водночас у вченні комунізму імперіалізм Сталіна є абсолютно неприйнятним. Тому точно так само, як не існує націонал-комунізму, не існує й імперіал-комунізму. Тобто наші націонал-комуністи були відповіддю на імперіал-комунізм Сталіна.

От і виходить у Забужко, що Скрипник і Хвильовий – це наші українські націонал-комуністи, які мають входити до колективної пам'яті. А Троцький, комуніст з України, що вибрав російську лояльність, але який визнав українську делегацію на переговорах у Бресті, проблемно належить до колективної української пам'яті. Тобто виходить не концептуально фільтрована, а просто дірява комуністична матриця колективної пам'яті, якщо цю матрицю намагатися будувати за цінностями націоналізму.

Читайте також: Дацюк: Закріплення в Конституції курсу на ЄС і НАТО – ідіотизм, Україні потрібна інша стратегія

Так само дико і для будь-якого ліберала звучить теза про націонал-лібералізм. Лібералізм або є, або його нема. Не буває українського чи російського лібералізму, як не буває білошкірого чи темношкірого лібералізму, як не буває жіночого чи чоловічого лібералізму. Якщо ви починаєте ділити свободу, то це вже не свобода.

Тобто, коли читаєш позицію В'ятровича, його одразу хочеться запитати: якщо український націоналізм поєднується з українським лібералізмом, то чи так само добре він поєднується з російським лібералізмом? Свого часу В'ятрович уже відповів, що російський ліберал Висоцький нам, українцям, не ліберал. У В'ятровича виходить теж дірява ліберальна матриця колективної пам'яті, бо він її намагається так само будувати за цінностями націоналізму.

Проблема не в тому, що націоналістична матриця намагається поглинути інші матриці колективної пам'яті. Проблема в тому, що взагалі спроба поєднувати різні матриці колективної пам'яті через ціннісний підхід принципово не працює. І відбувається це через те, що я вже неодноразово наголошував, – цінності не поєднуються, бо на те вони й цінності, щоби протистояти іншим цінностям.

Те ж саме відбувається, коли ми намагатимемося поєднати різні матриці колективної пам'яті через інструменталістський підхід. Візьмімо один із найочевидніших прикладів інструменталістського підходу – інституціоналізацію.

У буквальному розумінні інституціоналізацію можна тут розглядати як спробу в трансформації колективної пам'яті діяти через інститут, наприклад, через Інститут національної пам'яті, побудований на засадах національної ексклюзії. А тепер, увага, запитання – як можна поєднати пам'ять аристократичних родів (нащадки яких усе ще є), пам'ять класів, пам'ять інтелектуалів та управлінців як соціального прошарку з найбільшим доступом до історичної пам'яті, пам'ять міст, які існують тисяч років, у той час як держави лише десятки й сотні років, із пам'яттю навіть політичної нації, яка за найбільш нескромними підрахунками з'явилася в Україні в кінці XIX століття?

Ексклюзивна колективна пам'ять через будь-які свої інструменти принципово нездатна створювати єдність України. Доки колективна пам'ять буде націоналізованою, доти інші колективності з неї випадатимуть. Навіщо ж так каструвати колективну пам'ять країни-республіки України, інструментально зводячи її лише до національної? Який часовий (історичний) горизонт такої кастрованої колективної пам'яті? Як, наприклад, узагалі національна пам'ять інтерпретуватиме Київську Русь? Яка тоді нація тут узагалі була?

Тому я бачу лише один із найадекватніших підходів – конструктивістський, який чітко й недвозначно виділяє вище сформульовані мислительні установки і саме через них формулює сам зміст фрагментованої на матриці колективної пам'яті та власне здійснює спроби поєднати ці матриці задля єдиної колективної пам'яті минулого, тобто задля згоди та єдності ісіх громадян України.

Скористаємося нарисами конструктивістської політології в моїй роботі "Политическое мышление". Ось спроба поєднати націоналістичну й комуністичну матриці – ми маємо пам'ятати всіх комуністів, які не дотримувалися імперської (колоніальної) установки щодо України, тобто комуністів-неімперців. Були вони при цьому українцями, росіянами чи поляками – неважливо. Виказували вони симпатії до українського націоналізму чи ні – теж неважливо.

Ось спроба поєднати ліберальну та націоналістичну матриці – ми маємо пам'ятати всіх лібералів, хто не виказував зверхності щодо України чи українців (не протиставляв гіперідентичність Росії та нав'язувану гіпоідентичність України) і хто є угодоздатним (не є опортуністом, тобто здатен укладати договори й дотримуватися їх на перспективу). Тобто послідовний ліберал – це не лише патріот (ненаціоналіст) у своїй країні, але й симпатик будь-якої іншої країни, що існує на засадах лібералізму.

Конструктивістський підхід переважає ціннісний та інструменталістський підходи до колективної пам'яті, оскільки він дозволяє не просто інтерпретувати колективну пам'ять, як це роблять два інших підходи, він також дозволяє створювати конструкти єдності з матриць як фрагментів колективної пам'яті у вигляді пактум-колективу республіки України.

Основні ж установки трансформації колективної пам'яті можна сформулювати коротко – самостійність, цілісність, інклюзивність, об'єднання та примирення різних матриць колективної пам'яті пактум-колективу в процесі хронодинаміки, орієнтованої на майбутнє.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram