У світі та в Україні відбуваються значні зміни, які пов'язані з корекцією стратегій основних геополітичних суб'єктів і корекцією стратегії суб'єктів внутрішньої політики України.

Геополітичні стратегії Росії та їх розгортання

Впродовж останніх років існувало п'ять взаємопов'язаних геополітичних стратегій Росії – "Новоросія", "Велика угода Росії із США", "Розкол Європи", "Криза НАТО" та "Дружба та співробітництво з Китаєм".

Стратегія "Новоросія" здійснена частково – окуповано Росією Крим та частину Східної України. Крим Україна поки що втратила, причому значним чином дискурсивно: крім ритуальних фраз, чогось серйозного про Крим ніхто в Україні не говорить, не кажучи про якісь ефективні дії чи рішення. Окупована частина Донбасу має стати плацдармом для розгортання Росією громадянської війни в Україні на всіх рівнях – інформаційному-культурному-релігійному, економічному, політичному та соціальному.

Стратегію "Розкол Європи" Росія поки що доволі успішно реалізує. В Європі вже сформовані праві й ультраправі сили, які поступово перебиратимуть на себе владу та переходитимуть від стратегічної політики до realpolitik, яка зрештою і передбачає відміну санкцій щодо Росії, ізоляцію України й укладення "Великої угоди Європи з Росією". Брекзит показує розкол між США та ЄС, а Польща демонструє нам поправіння європейської політики.

Стратегія "Великої угоди Росії із США" наштовхнулася на проблеми в самих США – відсутність єдності проросійського президента США Трампа й американської еліти. Інакше кажучи, навіть досягнення Кремлем усіх цілей "Великої угоди Росії із США" на рівні президента США не дасть досягнення цих цілей на рівні всієї еліти США. Тобто "Велика угода Росії із США", як цього хотів Путін, є принципово неможливою. Водночас інституційна криза в США є прийнятною для іншої стратегії Росії – "Криза НАТО".

Стратегія "Криза НАТО" перебуває в стані невизначеності, оскільки все, що необхідно, Росія робить, але три важливі обставини перебувають у стані формування: "інституційна криза в США", "розкол Європи" та "формування Росією викликів для НАТО, на які організація не здатна реагувати". Тож НАТО має дуже непевну перспективу, без радикальної реформи організація залишатиметься неефективною.

Водночас стратегія Росії щодо Китаю є реакційною, мало усвідомлюється як небезпечна для існування та розвитку Росії, а отже породжує також опосередковану загрозу і для України.

У контексті саме цих різних стратегій Росії можна розглянути квазістратегування України. Адже всі ці стратегічні обставини підривають самі основи примітивної субстратегії України – "Інтеграція в ЄС" та "Вступ до НАТО". Останні ініціативи – внесення орієнтацій на вступ до ЄС та до НАТО до Конституції – інакше як ідіотичними назвати просто неможливо.

Читайте також: Дацюк: За три періоди по п'ять років Україна має пройти через три різні конституції

Хоча Україна є найслабшою ланкою в переліку цих стратегій Росії, такий її стан досягнутий не стратегічними діями влади, а зусиллями всієї української громади. Тому стратегія Росії щодо України була вдалою лише частково. Саме невдача стратегії "Новоросія" привели до наміру Росії перетворити війну на Сході України у війну на всій території України. Саме тому стратегія Росії щодо України нині – громадянська війна в Україні, розкол України та, зрештою, знищення геополітичного утворення України. Така стратегія Росії аж ніяк не дозволяє говорити про можливість замиренням України з Росією.

Перемога та миротворчість

Перемога, як і поразка, завжди своя. Перемога, як і поразка, може бути гідною та негідною. Миротворчість завжди чужа, причому вона ніколи не пов'язана з гідністю. Здобутий без перемоги мир ніколи не буває ані надійним, ані тривалим, ані миром для всіх.

Всяка перемога здобувається насамперед дискурсивно. Коли ж, навпаки, жертва агресії втрачає розуміння ситуації і помилково сприймає часткову поразку, чужі дії чи випадкові обставини як часткову перемогу, вона втрачає адекватність. Тож сумнівна перемога породжує сумнівне бажання миру.

Головні зусилля дискурсивної дезорієнтації українців спрямовані зараз через олігархічні гібридні телеканали – саме там пропагують миротворчість замість перемоги, саме там використовують російський розподіл українців на "партію війни" та "партію миру", саме там звучать проросійські сюжети з установками "життя важливіше за гідність". Фактично ми маємо всередині України ворожу телепропаганду, яку підтримує олігархічна влада.

Зі слів гібридного телебачення замість перемоги ми тепер все більше говоримо про миротворчість. Це пряма втрата суб'єктності України у війні. Більше того, поки що українці розглядають миротворчість зовнішніх сил як можливість продовжувати війну іншими засобами. Це розуміє Росія, але ми не говоримо про це публічно. Тому, якщо так буде й далі, то підтекст миротворчості як іншого способу війни скоро зовсім зникне.

Адже річ не в тому, в якій послідовності відбувається здача тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей (ТОТ ДЛО) під контроль зовнішніх миротворчих сил, а в тому, у якій послідовності Україна набуває суб'єктності на ТОТ ДЛО. А це дуже непопулярні кроки: розслідування, фільтрація, репресії, репатріація, депортація, інформаційна блокада російської пропаганди, українська пропаганда тощо. Тобто під контролем зовнішніх сил Україна буде змушена вдаватися до дуже непопулярних кроків.

Більше того, миротворчість на Сході України є по суті визнанням, що ми погодилися розглядати окупацію частини Сходу України окремо від окупації Криму. Адже поняття "ТОТ ДЛО" у нас є, а поняття "ТОТ Криму" не маємо. Як так сталося? Відповідь проста: не ми творили поняття, їх творили за нас, у контексті єдиної realpolitik – Кремля, української олігархічної влади та європейських бюрократів.

Зараз в Україні стало багато миротворців. Більшість із них це прямі агенти Кремля – найчастіше тут називають Медведука, Новинського, Рабіновича, а в останній час іще й Таруту. Проблема не лише в тому, щоби притягти цих лідерів "партії миру" до відповідальності. Радше за все після виборів вони втратять ганебну підтримку з боку влади. Проблема в тому, щоб викрити всі їхні зв'язки, всі їхні організації, всі їхні бізнеси, всі їхні інтереси та впливи.

Вже зазвучали від експертів пропозиції – припинімо торгову блокаду ТОТ ДЛО й повернімо українські підприємства під контроль українських власників – знову отримуватимемо податки в держбюджет України.

Цей дискурс нав'язується на олігархічних гібридних телеканалах, але скоро він стане панівним, бо олігархічна влада ніколи не відмовлялася від "торгівлі на крові".

У цьому питанні українська громада має бути послідовною у здійсненні стратегії протидії. Необхідно провести публічний, найкраще міжнародний, аудит всього бізнесу на окупованих територіях із точки зору структури власності та конкретних бенефіціарів, історії зміни власників окупованого бізнесу впродовж усього періоду окупації, законності джерел доходу та їхнього спрямування – куди йшли доходи та податки.

Бізнес на окупованих територіях має стати питанням публічного загальноукраїнського розслідування також і з позиції зв'язків із Росією та з незаконними збройними формуваннями. Причому в цьому разі йдеться не лише про окуповану частину Сходу України, але і про бізнес у Криму.

"Партії війни" та "партії миру"

Дискурс про "партії війни" та "партії миру" нав'язаний в Україні Росією. По цьому дискурсу легко впізнати російських агентів.

Із точки зору традиційного розуміння війни – пацифісти в країні, яка піддана агресії, діють на боці ворога. Тут проблематизувальна відповідь пацифістам дуже проста – віддайте Путіну все, що він хоче, і буде в Україні мир. А якщо не хочете цього, мовчіть про свій пацифізм.

В ідеалі під час війни "партією війни" має бути вся країна, що воює. Але проблемою в Україні якраз і є та обставина, що практично не лишилося справжніх "партій війни". "Партія миру" в Україні дуже впевнена і велика, а "партії війни" дуже невизначені, маленькі та маловпливові.

Не просто дії війни, а сам дискурс війни став немодним. Водночас модним стало говорити про перемогу дипломатичними засобами, миротворчістю, гуманітарними засобами – як-от отримання автокефалії українською православною церквою.

Немає впевненості, що Томос був саме зараз, під час війни, потрібен. Але раз пішла така автокефалія, то потрібно зберегти внутрішній громадянський мир саме загальними зусиллями – не партій, які завжди шукають своєї вигоди, особливо під час виборів, а саме зусиллями громади.

Тобто мова йде про те, що прямо й відкрито війну Росії з Україною потрібно перетворити на війну України з Росією, але іншу за масштабом, іншими засобами, відкриту, без брехні типу "Крымнаш", "настамнет", "мышебратья".

І раз пропонується війна України з Росією іншими засобами, то це однаково війна – хай інша, але війна. Саме Росія хоче поділити Україну на "партії війни" та "партії миру". І в цьому сенсі українці мають ідентифікуватися не як "партії війни", а як українська спільнота війни. Це війна українського суспільства проти Росії, незалежно від дій української влади та олігархів, їхніх посіпак і російських агентів.

Війна України з Росією має бути війною цивілізаційною – за свої мотивації та своє бачення світу. А ще – за свою мову, свою культуру, свої традиції. Економіка й політика України мають виступати з цивілізаційних позицій. Тож дуже важливими стають етика та мотивації бізнесу й політики.

І для того, аби вести війну, в самій українській спільноті має бути мир. Отже, питання суспільного договору набуває надзвичайно важливого суспільного, громадянського, а не політичного значення. Мир усередині громади України, громадська війна з Росією – ось яка формула має бути в Україні, щоб здобути перемогу.

За що Україні варто воювати?

За останні роки принципово змінилося усвідомлення значною частиною українців війни Росії з Україною – уявлення про війну втратили свою визначеність, стали неявними, сумнівними, суперечливими. Ці гібридні уявлення були сформовані російськими силами в Україні, олігархічною владою, корупціонерами на їхньому утриманні, до яких належать не лише чиновники, але й експерти та журналісти.

Сприйняття тези про мир під час війни це взагалі-то згода на поразку. І ніякими аргументами цього не змінити. Вибір ідентичності став надзвичайно антагоністичним: право на гідність вступило в повну суперечність із правом на життя.

Читайте також: Дацюк: Україні треба побудувати власну цивілізацію як модель майбутнього світу

З одного боку, право на гідність, захищене кров'ю жертв Майдану, кров'ю захисників на фронтах російсько-української війни, жертовністю та зусиллями залучених у війну волонтерів і добровільних помічників по всій Україні, стало втрачати свою перевагу.

З іншого боку, право на життя, пропаговане російськими агентами, олігархічно-корупційними прошарками країни, які заробляють гроші на війні, та псевдолібералами-пацифістами, стало існувати в контексті заперечення права на гідність ("гідність українців – це смерть України"), обмеження та відкладання гідності на потім тощод.

Із таким привілейованим класом Україні війни не виграти. Цей привілейований клас зумів нав'язати нам свої примітивні уявлення про більшу важливість життя, комфорту, корупції, дерибану, здирництва. Тобто, щоб жити, ми маємо стати негідниками.

Потрібно повернути власне те, за що постав Майдан, за що віддавали свої життя люди на фронтах російсько-української війни – гідність. Це можливо зробити через інакшу суб'єктність війни, тобто через українсько-російську війну.

Війна України з Росією є принципово інакшою, ніж гібридна війна Росії з Україною. Ця війна оголошується не владою, а членами громади – в неї інший суб'єкт.

Тобто передовсім це війна, яку з російським ворогом веде саме українське суспільство.

По-друге, це війна гуманітарними засобами, інформаційна, економічна, соціальна без масштабного збройного протистояння, на яке, на жаль, накладає обмеження сучасна міжнародна спільнота.

По-третє, ця війна базується на повсякденних стратегіях амбівалентних дій, які не лише для противника, але і для української олігархічної влади важко прораховувати, аналізувати, прогнозувати.

По-четверте, це війна не лише за територію, не лише за геополітичну вигоду, не так навіть за ресурси, як за можливість жити згідно із власним самовизначенням, у власно збудованому світі, із власною перспективою.

Україна має воювати за право на свою цивілізацію – свої принципи, свої мотивації, свої установки, свої стратегічні ресурси, свої іновації (а не інновації), свою експансію, свій геліосний світ за межами глобальності.

Україна в принципі не зможе ані дружити, ані співпрацювати, ані навіть незалежно існувати поряд з імперською мілітаристичною Росією. Не потрібно жодних ілюзій. Ніякий мир із нинішньою Росією для України неможливий. Для перспективи України – Росія має або радикально змінитися або бути зруйнованою.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram