– Спасібо, – каже він мені закриваючи мій паспорт на паспортному контролі при посадці на літак до Києва в стокгольмському аеропорту.

Каже, бо ж літак до Києва. А значить треба казати "спасібо".

Мене вперше так накрило. Я сиділа дві години і слухала людей, які чекали посадки на той самий літак, слухала їхню польську, швецьку, англійську і російську. 

Читайте також: "Чому я?" Скарги на брак української мови й несправжні націоналісти

І я розуміла, що ми летими в якісь дві різні країни. В мою, яка є українською. І їхню, де українське може нон-стоп звучати не українською.

А потім цей приємний до скрежету зубів бонус від МАУ у вигляді російської після української і англійської. Для кого? Може, для росіян? А ні, для наших людей, "которым так удобней". Сервіс йоптить.

Бо ми не говоримо своєю мовою. У нас є тисяча і одна причина, щоб не говорити своєю мовою. Тисяча і одна причина, щоб використовувати її лише при потребі. Нам важко, незручно, нас ламає, ми і так доста патріотичні, патріотизм не у мові, якою говориш, а в тому, що робиш. І ще мільйон пояснень своїй ліні вивчити однойменну з державою мову країни, де живеш, або небажанню виділятися, говорячи тією, яку чув від мами і тата.

Читайте також: Береза: Українську мову треба популяризувати, але будь-які законодавчі нововведення у цьому не допоможуть

І писатиме на наших гейтах "kiev" і казатимуть нам "спасібо", бо ми, к*рва, самі не можемо визначитись нам до красівих чи до розумних.

І казатимуть нам "спасібо", бо ми не поважаємо себе достатньо, щоб цінувати наше "дякую".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram