У жінки повинна бути нормальна професія. Цю фразу я чула завжди. Нормальна, звичайна професія. Щоб не напружуватися. Щоб був час на сім’ю. Щоб надійно.

Дорослі пропонували варіанти:

– Може, вчителькою? Ти ж твори добре пишеш.

– Або перукарем. Кожен день – свіжа копійка.

– Знайди собі щось зрозуміле. Бухгалтером, можливо. Хоча ні, ти з розуму зійдеш. Там треба мати інший характер. Але подумай про щось подібне.

– Юрист хороша професія. Для жінки. Завжди шматок хліба в руках. Позов який-небудь напишеш. Або в суді домовишся.

Я збиралася бути журналісткою. І це викликало легке здивування в моєму селі. 33 роки тому.

Читайте також: Парадокс смерті Оксани Шачко

Дільничний лікар так і сказав:

– Ти чого, з глузду з’їхала? До Києва вступати? Та ти знаєш, хто туди вступає?! У мене однокласник там навчався. У нього мови, батьки і зв’язки! А у тебе що? Ти ніколи не вступиш! Знайди собі нормальну професію. Іди на філологічний, в Одесу.

Я і не вступила. Мені не вистачило одного бала. Твір написала на 5/5. Були тоді такі оцінки. І я точно знала, що мені в журналістику треба! Я живу цим, я вмію писати, я знаю, як це, я слова відчуваю!

Але там, у приймальній комісії факультету журналістики думали по-іншому.

Дільничний лікар був радий. Перше, що він мені сказав, коли я повернулася у своє село, було таке:

– Ну я ж тобі казав!

Я образилася на весь світ і пішла у поле збирати помідори. Був вересень, помідори вродили на славу. І ми зі старшими жінками тягали ящики, я об’їдалася погано вимитими смачними помідорами прямо з куща, посипаючи їх сіллю. І навіть біль від нездійсненого Києва притупився.

Бабуся плакала. Казала:

– Усі людські діти пішли вчитися, хоч куди, хоч труси шити. А ти ж добре в школі вчилась і тепер на полі збираєш помідори! Ну, хоча б ти звідси вирвалась. А то будеш, як ми всі, місити багнюку…

Читайте також: Прем'єр-міністр Нової Зеландії повністю зруйнувала гендерні стереотипи

У бабусі було непідробне горе. Дівчата з села їхали в Херсон – вчитися і працювати на ткацькій фабриці. Ось про це бабуся і говорила – хоч куди. Хоч труси шити. Щоб вирватися. Щоб не проживати так, як вони всі – важко, безнадійно, безглуздо...

Коротше, на журналістику до Києва, я вступила. Принципово на денну форму навчання. Наступного року. Після зарахування перевелася на заочне навчання і пішла працювати в газету.

Сільський доктор мене заповажав. І колись, коли лікарня була закрита на карантин, а у мене захворіла донька і треба було колоти антибіотики, він розпорядився відкрити лікарню і п’ять днів там усе крутилося навколо нас.

– Ти класно пишеш, – говорив він мені. – Недооцінював, треба зізнатися. Винен. Знімаю капелюха. Добре, що не послухалася нікого і йшла тим шляхом, який намітила.

Писала я по-різному, звичайно. Але шляхом таки йшла єдиним.

Про що це я? Про те, що не слухайте нікого, якщо у вас є мрія. Така, яку ви відчуваєте кінчиками пальців. Від якої метелики в животі.

Що б вам при цьому не говорили. Нікого не слухайте. Нікого і ніколи.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram