Хто ви, пане Реннебергу? Пішов із життя командир норвезьких спецпризначенців, який завадив Третьому райхові створити ядерну зброю, пише у своєму блозі на "Новому часі" журналіст Олег Шама.

"У вас є національна ідея? – якось запитав я норвезького політолога Тора Букволла. – Як ви виховуєте в дітей патріотизм?"

"Та нема в нас національної ідеї… А що це взагалі?" – відповів мій співрозмовник, І щодо патріотизму додав: "Дітям розповідаємо, що ми маленька країна, яка хоче з усіма дружити".

Про національну ідею, яка була б потрібна Україні, в нас були філософські диспути в Могилянці. Це був кінець 1990-х. Тоді ще не було Вікіпедії, та й узагалі інтернетом ми майже не користувалися.

Вже пізніше я дотямив, що саме поняття "національна ідея" – воно так до середини ХІХ ст. ще якось тулиться. І зараз про нього без певної іронії говорити просто смішно. І балакають про неї здебільшого смішні люди із трибун із такими ж смішними надутими обличчями. І Вікіпедія про національну ідею повідомляє лише чотирма мовами: українською, російською, татарською і казахською.

І нагадує ця ситуація поняття "вітчизняної війни" – так, ніби та бійня була священним протистоянням за вітчизну тільки росіян. Ніби британці чи норвежці за свої батьківщини билися недостатньо. Звісно, хто може змагатися з російським патріотизмом у Другій світовій, коли вже на фінальне взяття Берліна Жуков поклав мало не півмільйона своїх солдат?

А тепер – про норвезький внесок у загальну справу перемоги.

У середині 1942 року німецькі фізики-ядерники впритул підійшли до створення атомної бомби. Групою вчених керував нобелівський лауреат Вернер Гейзенберг. На нараді в управлінні озброєнь Третього райху він заявив, що його команді потрібно не менше двох років для завершення роботи. Коли в Гейзенберга запитали, скільки знадобиться таких бомб, щоб повністю зруйнувати Лондон, він заявив: “Одна. Заряд її буде розміром з ананас".

Читайте також: Дві російські брехні про постраждалу від Другої світової Росію

Залишалося провести декілька експериментів, для яких потрібна була так звана важка вода – звичайна за формулою вода, в якій місце легких ізотопів водню займають важкі. Така вода потрібна для початку ланцюгової реакції з розщеплення атомів урану. У потрібному для досліджень обсязі її виробляли тоді лише в Норвегії. Ця країна вже два роки була окупована Німеччиною.

На початку 1941-го до містечка Рьюкана, де стоїть завод компанії Norsk Hydro, що давав німцям сировину, таємно приїхав британський розвідник полковник Одд Старгейм. Він розшукав інженера Ейнара Скіннарланда. Той працював на заводі Norsk Hydro і мав зв’язки з норвезьким Опором.

Скіннарланд взяв двотижневу відпустку, й вони зі Старгеймом і загоном повстанців захопили невеликий пасажирський пароплав. Звеліли капітанові плисти в Шотландію. І пройшли крізь дозори німців.

У Шотландії норвезький інженер склав докладний план підприємства. А ще навчився стрибати з парашутом і користуватися радіоприймачем. На все він мав 11 днів – час відпустки, після якої він повернувся на батьківщину. І, продовживши працювати на заводі, почав регулярно спілкуватися за допомогою рації із британською розвідкою. А та якраз взялася до здійснення операцій із ліквідації виробництва важкої води.

Перша спроба закінчилася трагедією. У листопаді 1942 року в Норвегії висадилися чотири норвезьких спецпризначенці. Вони підготували майданчик для приземлення 41-го британського десантника, які летіли слідом на планерах. Але через вітри й заметілі крилаті безмоторні апарати з бійцями розбилися об скелі. Тих, що залишилися живими, на місці розстріляла німецька польова поліція.

Чотирьом норвежцям із руху Опору наказали чекати на подальші вказівки в мисливській хатині в горах. Цілий місяць вони харчувалися лишайниками, які викопали з-під снігу.

Тоді в Шотландії почали готувати нову групу. Цього разу – з шести норвежців. Їхнім командиром був 24-річний Йоахім Реннеберг.

За кресленнями Скіннарланда на базі побудували макет приміщень, де велося виробництво важкої води. Всю зиму майбутні диверсанти тренувалися, а 16 лютого 1943-го їх висадили з парашутами на батьківщині.

Там вони знайшли першу групу й десять днів відгодовували колег, які були на межі голодної смерті.

Читайте також: Інтернаціональна солідарність чесних націоналістів

Проти ночі 28 лютого, після зміни німецької варти, група наблизилася до об'єкта. Одразу виявилося, що затверджений центром план – підійти до заводу через міст, що височів на 75‑метровій висоті, над ущелиною, – провальний. Німці посилили на ньому охорону та яскраво освітлювали. Вихід був один – спуститися в ущелину й перейти вбрід крижану річку.

Вже підібравшись до заводу, диверсанти помітили: біля всіх дверей досить великого підприємства стоять по двоє озброєних охоронців. Вивчивши план заводу ще на британській базі, четверо диверсантів знайшли вентиляційну шахту й із десятками кілограмів тротилу спустилися нею в підвальний зал електролізу. Там і стояли невеликі цистерни, в яких "варилася" важка вода.

Німці настільки були впевнені в зовнішній охороні, що в підвалі залишили лише літнього вахтера з місцевих. Він спокійно дрімав над газетою. Його не стали вбивати, веліли хутко забиратися по-тихому й за кілька хвилин встановили вибухівку. Підривники вибралися нагору, де на них чекала група прикриття, яка так і не зробила жодного пострілу.

Вже наступного ранку після вибуху британська розвідка отримала повідомлення: виробничий зал заводу знищений разом із тонною важкої води.

Однак за півроку руйнування на заводі ліквідували, і він знову став "варити" важку воду. Командування американської авіації, що базувалося у Великій Британії, спробувало розв'язати проблему традиційно – все розбомбити. 143 бомбардувальники В-17 скинули на завод загалом близько 900 бомб. Але підприємство, кілька рівнів якого знаходилися під землею або за залізобетонними укриттями, не постраждало.

За рік – у лютому 1944‑го – 15 тис. л важкої води були готові до відправки в Німеччину. Повторити операцію було неможливо: німці перетворили завод на неприступну фортецю.

Місцевий Опір дізнався точний день відправлення — 20 лютого. Троє партизанів пробралися на пором, який мав доставити вантаж до місця, і заклали там кілька потужних мін. Щойно судно відійшло від берега на достатню відстань, прогримів вибух. Він і поховав остаточно надії німців на власну атомну бомбу.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram