Чимало батьків розуміють виховання як процес перетворення несвідомої і непередбачуваної маленької істоти на зручну покірну особу. Не довіряючи собі, невпевнені люди із низькою самооцінкою так само сприймають і власних дітей. 

Не вчіть мене жити

Такі "люди дії" переконані, якщо вони вчасно не візьмуться за власних дітей, нічого путнього з тих не виросте. І взагалі – дитиною весь час потрібно "займатися".

Насправді ж до кипучої діяльності таких дорослих спонукає власний невроз і бажання контролювати все навколо себе. Думка про те, що діти можуть якось самі до всього дійти, зробити власні помилки і висновки не приходить їм до голови.

Мовляв, вони ж хочуть для дітей найкращого. Як колись і їхні батьки прагнули, "щоб їм за них не було соромно".

Отже, насправді, такі тривожні, орієнтовані на суспільну думку мами і тата керуються страхом перед невідомим (власними дітьми), недовірою до них і соромом за них перед іншими. Чим сильніші ці почуття, тим жорсткіше виховання.

Читайте також: Блог психолога: як не робити те, чого не хочеш

Викликає подив, що сучасні люди послуговуються правилами і нормами чи не столітньої давності, вважаючи їх єдино вірними лише тому, що так робили їхні мама і бабуся, а до того ще певно прабабуся. Їм навіть на думку не спаде запитати, кому і для чого це потрібно.

Дотримуватися певних ритуалів замість того, щоб щиро поговорити з дитиною, означає для невротичних батьків тримати ситуацію під контролем.

Розбита тарілка – погана прикмета

Наприклад, в одній родині бабуся, котра час від часу приїздила в гості, терпіти не могла, коли хтось їсть не на кухні. Мама ж приносила сину обід на підносі до кімнати. Мовляв, нехай дитина розслабиться після багатогодинного сидіння у школі.

Така начебто дрібниця спровокувала сімейну драму. Одного разу мама поїхала на кілька днів у відрядження, а бабуся впритул зайнялася вихованням десятирічного онука. Вона криком примушувала його їсти на кухні, той опирався, плакав. Бабуся наполягала на своєму, дорікала, що мати його зовсім розпестила. Говорила, що їжу у ліжко носять лише тяжко хворим або інвалідам і що він ще взагалі не має права голосу за віком. І його справа – теляча.

Здавалося б, для чого обговорювати ці дріб'язкові речі. Бо саме не вимита тарілка, покинуті не там шкарпетки, не закручений тюбик із зубною пастою впливають на долі людей. Що вже казати про кришку від унітазу! То взагалі майже архетип.

Словом, коли приїхала мати, бабуся з онуком вже вели позиційну війну. Мама, яка скучила, звичайно, одразу ж дозволила синові їсти привезені смаколики в кімнаті. А бабуся зробила несподівані висновки – що дочка її не поважає, не любить, не цінує її думку. Відтак – вона поїде. А синок із таким вихованням виросте монстром, і дочка з ним неодмінно ще наплачеться.

Минуло десять років. Бабуся більш не приїздила. Та й онук їхати до неї відмовлявся, називаючи це подорожжю у лігво звіра. Щоправда пророцтво не справдилося – хлопець вчиться в університеті за кордоном, допомагає мамі. Але бабуся вважає його невихованим і розпущеним.

Пластиліновий я

Що ж відбувається із психікою і особистістю слухняних дітей? Перш за все вони вчаться тамувати сильні емоції – гнів, розпач, образу, захват. Бо їх прояви як щось ненормальне засуджують батьки. Відчувати діти продовжують, але виявляти емоції чи розповідати про них соромляться. Тож їм змалку доводиться вести подвійну гру – "я-справжній проти мене-такого, яким ви хочете мене бачити".

Згодом такі люди і самі вже не розуміють, що для них добре, що погано, чого хочуть вони, і чого – від них.

Звикають до думки, що їхній справжній світ, бажання нікому не цікаві, головне – щоб добре поводилися. Що від них мало що залежить, що старші є розумнішими апріорі. Це породжує інфантильність, безвідповідальність, невіру у власні сили. Що це, як не типовий портрет жертви? Хоч батьки слухняних дітей навряд чи з цим погодяться.

Ось їхні типові помилки і поради, що можна їм протиставити:

– Негнучкість у дотриманні норм і правил, некритичний підхід до них. Запитайте себе, чи так важлива вам залізна дисципліна, чи все-таки варто дослухатися до думки дитини і в чомусь зробити для неї виняток.

Читайте також: Блог психолога: як полюбити себе – раз і назавжди

– Невідворотність покарання. Побоюючись втратити авторитет в очах дітей, батьки надають перебільшеного значення покаранню за провину. Тим самим прибирають симптоми "хвороби", не заглиблюючись у її причини. Краще поговорити з донькою або сином та спробувати зрозуміти, чому він чи вона вчинили саме так.

– Перевага змісту над формою. Як часто ми думаємо, що не важливо, як ми говоримо, головне – про що. І ніби чим суворіше висловимо свої вимоги, тим більш імовірно, що нас послухаються. З дітьми усе навпаки. Те саме, висловлене з повагою, теплотою, твердо, але доброзичливо, сприймається зовсім по-іншому.

– Перевага слів над діями. Багато хто все ще вважає, що виховувати – це говорити, що і як треба робити, а самим вчиняти по-іншому. Насправді ж, вважають психологи, ми надто багато говоримо. А щоб зрозуміти нас дітям часто бракує досвіду. Тож чи не краще самим демонструвати те, чого хочемо від них?

– Перебільшення значення дитячого проступку. Дитина лякається батьківського гніву і втрачає здатність аналізувати свої дії. Єдина думка – щоб скоріше дали спокій. Тож не драматизуйте, не погрожуйте, не намагайтеся докричатися до дитини, котра плаче або в істериці. Спочатку заспокойтеся обоє. В таких ситуаціях краще не говорити, а обійняти, притулити до себе.

Зрештою, довіряйте дітям. Тоді й вони повірять у те, що зможуть впоратися з будь-якими труднощами.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram