У багатьох містах Європи можна натрапити на магазини старих речей та навіть цілі ринки різних вінтажних штук. Посуд, ялинкові прикраси, дрібнички для дому та безліч усілякого "жіночого щастя". Купа брошок та сережок, окуляри та капелюхи, пояси та сумки, шкіряні рукавички та навіть взуття, а ще – одяг. Сукні, спідниці, мереживні блузи, картаті жакети, пальта. Усе це може мати 20, 30, подекуди й 50 років. Ці речі належали матусям чи навіть бабусям тих модниць, котрі тепер залюбки порсаються в цих покладах, а потім приправляють свої сучасні образи вінтажними знахідками.

У нас таких крамниць обмаль, а ті, що є, везуть товар звідти ж, з Європи. Власних запасів у нас немає. Бо в наших мам не було нічого такого, що варто було б зберігати десятиріччями та що привернуло б увагу сучасних модниць чи колекціонерів. Якщо ж раптом і траплялися на їхньому шляху красиві речі, то вони носилися роками, зношувалися до дир, а потім перешивалися, перероблялися у щось "нове", і це нове також зношувалося до дир. Шансів дожити до наших днів у більш-менш прийнятному стані в тих речей не було жодних.

Читайте також: Зоя Казанжи: Бути жінкою в СРСР, або Чому в пологовому будинку не можна було одягати труси. 18+

Гардероб типової радянської жінки епохи пізнього "совковєков'я" був пекельною сумішшю зі стоптаного взуття, потертих спідниць дурної довжини "ні в тин, ні в ворота" та светрів, зв'язаних власноруч із пряжі невідомого походження та невизначеного кольору. Якщо вдавалося вхопити якимось дивом "фірмову" водолазку – це вже підіймало гардероб на незрівняну висоту. Влітку замість светрів були блузки, але перша ліпша імпортна футболка з дикої синтетики, із будь-якими картинками та будь-якими написами, аби іноземною мовою – легко вкладала на лопатки усі блузки! Найціннішим, наймоднішим та найкрутішим вважалося те, що, вочевидь, неможливо було зшити власноруч, зліпити зі старих ганчірок та ентузіазму. Усе, на чому була сучасна фурнітура – усі ці кнопочки, застібки, блискавки. Синтетичні лосіни отруйно-кислотного кольору були краще за натуральні вовняні штани, бо штани могла теоретично зшити баба Галя на колінці, а от лосіни треба було "діставати", і вони могли коштувати шалених грошей.

Про аксесуари, сумки, ремені, шовкові хустки й такі інші забавки годі й казати. Сумки достатньо було однієї – чорної. Якщо була в наявності ще й біла, для літа, – усе, ви королева стилю. Сумка мала пасувати до взуття: а взуття взимку – чорне, влітку – біле, що незрозуміло? І ще щастя, якщо воно є, те взуття, бодай якесь. Мрією радянської жінки були цілі чоботи, що не хапають носами воду, та цілі, жодного разу не зашиті колготки. Будь-якого кольору, бо іншого, крім тілесного, все одно не було. Аби отримати модний чорний колір, відчайдухи розводили вдома в тазику смердючі анілінові фарби та прали в них звичайні тілесні колготки. Після чого вони безжально линяли на ноги, а що страшніше – на білизну. Із білизною справи були, як і з усім іншим, дуже кепські. Якщо вірити сучасним глянцевим журналам, що від краси жіночої білизни суттєво залежить якість та регулярність сексу, то в радянській дійсності сексу не мало бути взагалі.

Класика європейського гардеробу, маленька чорна сукня, до радянських жінок не встигла докотитися. Замість цього в нас був власний жанр: одненька сукня. Інколи вона навіть могла виявитися й чорною. Це вже як пощастить. І так само, як маленька чорна сукня, одненьку  сукню носили всюди та за будь-якої святкової чи офіційної нагоди. Тільки маленьку чорну сукню можна було носити за будь-якої нагоди, бо вона завжди було доречна. А одненьку сукню носили усюди, тому що іншої просто не було.

Журнали радо роздавали поради: "Як урізноманітнити гардероб". У світі їхніх фантазій одну й ту саму сукню можна було носити нескінченно: у понеділок приколоти до неї брошку, у вівторок причепити мереживний комірець, у середу ще якусь витівку вигадати, і так далі до п'ятниці. За версією журналу, оточення мало б щиро вірити, що це – сім різних суконь, ніби їм повилазило. Додавати до сукні різне взуття, різні жакети чи жилети, зазвичай, не пропонували, бо припустити, що в радянської жінки є кілька пар взуття на один сезон та купа жилетів та жакетів, не могли навіть ці майстри соціалістичного реалізму, тобто свідомої брехні та лакування дійсності. А що до того, чи гігієнічно носити одну й ту саму сукню кілька днів поспіль, то на такі дрібниці радянські люди не зважали. Вважалося ж нормальним, щоби дівчата ходили до школи тижнями в одній і тій самій вовняній сукні. Чи бруднилася вона, нікого не турбувало – вона ж і так вже від народження була брудно-коричневого кольору.

Якось в середині 80-х до нашої школи за обміном приїхала делегація французьких школярів. Кілька днів вони приїжджали на красивих автобусах "Інтурист", сиділи з нами на уроках та тусили на перервах. Після того як вони відвідали урок нашої класної та пішли, вона зробила зворушливу заяву: "Ви тільки подивіться, які ці діти нещасні! Як вони бідно вдягнені!". Неймовірних зусиль довелося нам додати, аби не зареготати їй в обличчя.

Вони були вдягнені казково! Неймовірно! Розкішно! У них усіх були справжні фірмові джинси! У багатьох навіть не одна пара, а кілька різних! У них були кросівки! У них були такі чудові светрики з товстого трикотажу (слова "світшот" ми тоді ще не знали). Ну, тобто, ви розумієте. Насправді, вони були вдягнені так само, як вдягаються підлітки в усьому світі: просто та зручно. Нічого надзвичайного. Але нам їхній одяг видавався абсолютною, захмарною розкішшю. Кожна шпилька у волоссі тих французьких дівчат, кожен білий шнурок у їхніх кросівках – то був предмет наших нездійсненних бажань. Бо навіть таких елементарних речей взяти не було де.

Читайте також: Реальный СССР на запрещённых фотографиях

А наші мами, молоді красиві жінки, розривалися між: бажанням вдягнути нас у щось путнє та прагненням і самим ще хоч трохи пристойно виглядати. Місія нездійсненна – зазвичай, вони зазнавали нищівної поразки на обох фронтах. Якщо додати до цього радянські перукарні, ці фабрики з навмисного псування волосся, брак найпростішої доглядової косметики та загальну виснаженість від нескінченних черг та суворого побуту –  нічого дивного, що у 40 років жінки вважалися та й виглядали немолодими і втомленими життям. І всі ці безглузді поради: "Чого не можна носити після 40", які й досі чомусь циркулюють у просторі, йдуть звідти.

Ми сміємося над застарілими смаками наших жінок, невмінням поєднувати речі, грати аксесуарами. А звідки ж цьому вмінню взятися, якщо воно передається від бабусі – матері, від матері – доньці; а нашим бабусям не було з чим грати та що поєднувати. Звичайно, на тлі інших злочинів радянської влади нестача одягу та взуття, тотальний дефіцит найпростіших засобів гігієни та косметики – це такі дрібниці! Можна подумати, колготок не вистачало! У країні не вистачало свободи, прав людини, вільного слова та вільних думок, можливостей для розвитку та самореалізації! Хіба це можна порівняти з якимись колготками!

Насправді – можна! Бо брак колготок – це теж один із проявів браку свободи. Коли в країні немає у вільному продажу колготок – це гарантія того, що свободи там нема вже давно. Коли в країні жінкам відмовляють у праві вдягатися за їхнім смаком – це ознака того, що загалом із правами людини справи кепські. Коли всі жінки на вулиці вдягнені майже однаково – це ознака поліцейської держави. І те, що цілі генерації радянських жінок прожили життя й так і не дізналися, який у них міг би бути чудовий смак – це злочин.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram