На початку 90-х років у містах та містечках Західної України почали нестримно народжуватись осередки націоналістів. Слова ОУН, УНА-УНСО, КУН, ПЛАСТ звучали вголос трохи незвично, але напрочуд привабливо. Юнаки і дівчата в одностроях під національними прапорами привертали увагу, породжували гордість та заставляли завмирати серця. Своєю появою на вулицях, вони породжували в багатьох людей саме ті солодкі миті душевного хвилювання, коли «душа тріпоче мов від теплого вітру». Зміни входили в наше життя з посмішками «унсовців» та під їх невпинний переможний поступ на вулицях. 

Погруддя та пам’ятники ілічам, сталіним та іншим упирям «епохи некрофілів» танули, як брудні снігові кучугури під теплим весняним сонечком. Декотрі щезали буквально за одну ніч в невідомому напрямку. Декотрі знімали автокранами вдень, при великому скупчені радісного народу. То були неймовірні часи, коли українці нарешті почали відчувати народження своєї держави.

Різноманітні комуняки тоді принишкли та поховалися. Їх партія стала забороненою у новій державі. Їх не було видно на вулицях. Багатьом з «партійних», вперше за багато років, було соромно за свою поведінку в минулому. В будівлях «райкомів та обкомів» почали займатися студенти та з’явились «прості» люди. Громадські організації нарешті отримали не підвальні приміщення, а світлі, чисті та теплі кабінети колишніх партійних «органів».

В пересічне життя входили світлі постаті національних героїв, живих та загиблих. Причому живим було місця набагато більше, ніж мертвим. Через випробування радянськими катівнями, живі герої пронесли незламний дух свободи, яка була тоді необхіднішою за все інше.

Читайте також: Злет і падіння українських націонал-демократів

Сиві чоловіки та жінки, наші краяни, розповідали неспішно і спокійно школярам та студентам про криївки, бойові зіткнення, підпільну роботу а більше за все про табори, допити та катування радянської системи над людьми, які прагнули волі самозначення для своєї Батьківщини.

Ті зустрічі були схожими та несхожими одночасно до зустрічей із ветеранами «Великої Вітчизняної», які радянські партійні комітети по-дурнуватому рясно і невпинно проводили із молоддю. Справа у тім, що реальні фронтовики мало ходили на такі зустрічі, проте у всіляких бевзів-шутів, обвішаних значками «почесний паратизан», наставала популярність і вони як оті кочівники, переходили з школи до школи. В кожній наступній школі їх особисті «подвіги» примножувались, як оті блохи на собаці. Під час зустрічей вони кричали, бризкали слиною та розказували, як ми усі маємо бути вдячними за мирне небо над головами. При цьому вони ні коли не дивилися на портрети випускників школи, які загинули в Афгані.

Діячі ОУН та інші причетні до її діяльності особи, разюче відрізнялися спокійною натхненністю. Вони були абсолютно підковані в термінах, датах та подіях. Багато з них, своєю тихою та спокійною промовою доводили аудиторію до сліз. Вони не хизувалися перед «піонэрами» власними героїчними діяннями та не вихваляли провідників, вони простими словами розповідали прості історії окремих людей, які опинилися у вирі непростих історичних подій.

На початку нашої незалежності траплялись й анекдотичні історії про «зустрічі з ветеранами». Один мій товариш по спорту був прийнятий на роботу до новоствореної Служби Безпеки. Ми всі були дуже раді за нього, бо він був дійсно національно орієнтованим і свідомим. Одного разу, на початку грудня, цей Віктор прийшов у «рідну спортивну залу» аж червоний від гніву. Після двогодинного тренування із учбовими боями, його трохи попустило та він неохоче розповів, що тільки но, прийшов із зустрічі з «заслуженим ветераном органів». Його, та ще двох молодих співробітників (увага!) української національної спецслужби, відправили привітати пенсіонера КДБ із святом «днем Чекіста». Хильнувши чарку-другу, дід почав розказувати «у подробицях», як він «оцими своїми руками» душив (не фігурально) націоналістів та їх прихильників. Як перевдягнувшись у форму оунівців, вони в ході спецоперації, повбивали «сочувствующих» націоналістам та спалили гірське село, саме те, звідки походять батьки Віктора…

Отакі дивні були часи… Живий В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, Степан Хмара та багато яскравих, але маловідомих широкому загалу реальних борців за свободу України, невпинно та наполегливо несли в наше пострадянське життя мудрість про необхідність боротьби за реальну, а не уявну, «даровану», як вони казали незалежність. І дивовижними та несподіваними були їх висловлювання про «мертвонародженість» цього державного утворення.

А далі, в буремні 90-ті, самих знамен та посмішок виявилось замало, для того щоб змінити сіру буденну реальність на національно орієнтовану державну політику. Екстремум діяльності націоналістів припав на акції «Україна без Кучми», де не тільки націоналісти, а й все притомне, помірковане українство отримало нищівну поразку.

Національні українські спецслужби в купі з національною українською міліцією отримали в образі національно свідомих українських громадян своїх найзапекліших ворогів. А ворогів, силова і трішечки правоохоронна система зазвичай, знищує «тихою сапою».

Невпинним потоком на шпальтах та екранах медіа простору почали з’являтися обличчя людей, саме існування котрих у лавах Національної Асамблеї важко було б уявити на початку 90-х. Вони були уособленням ледве не всіх вад особистості та людських недоліків. Проте саме вони напрочуд легко зайняли місце «націоналіста» в думках та уявленнях переважної більшості населення незалежної та національної держави.

Поява ВО «Свобода» на політичному (цвинтарі) просторі фальшивих партій, що старанно імітували свою політичну діяльність та були ширмою для кримінального грабунку українців, стала логічним кроком в негативній еволюції явища сучасного українського націоналізму (з людським обличчям). Того суспільно-політичного руху, заснованого на ідеологічних засадах щодо побудови національно орієнтованої державної формації, яка стоїть на сторожі простих та зрозумілих людських цінностей для кожного громадянина, не залежно від його національної приналежності.

Читайте також: Порошенко уже перехватил многие лозунги "Свободы"

За роки сприятливих умов у своїй країні, перебуваючи у своїй державі, організації українських націоналістів не породили жодних вагомих творів, концепцій державного устрою, не створили «тіньового уряду», не працювали «на землі» в достатніх об’ємах…

За задумом «борців з тоталітарним режимом», партійні осередки націоналістів та їх громадські структури мусили замінити собою державних чиновників з «совковим мисленням» та стати «тілом державного утворення» де «кров’ю» мала б бути національна ідеологія. Проте молоде покоління націоналістів замінило собою банди хуліганів та соціальних бешкетників з «обісцяної підворотні».

Таке враження, що за всі роки незалежності політичні сили національного орієнтованого політичного спектру, перебували не стільки в опозиції до влади, скільки в опозиції до здорового глузду.

Дуже сумно стає від думки, що українських націоналістів як позитивне суспільне явище, винищила не радянська тоталітарна машина, а своя довгоочікувана та плекана націоналістами минулого «лагідна ненька-Україна».

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram