Історичними причинами можна багато що пояснити й виправдати. Особливо різні поразки та негаразди. "Ну так уже історично склалося", – скажеш і розведеш руками на все ганебне й недолуге, пише для "Тижня" Дмитро Крапивенко

Немає сенсу переказувати героїчні сторінки українського підпілля: кілька поколінь найкращих представників бездержавної нації вели завзяту боротьбу проти могутніх окупантів. Канон партизанської війни бездоганний: на своїй землі проти зайд за масової підтримки мирного населення. Гірше з іншими канонами: коли вдавалося бодай на короткий час встановити українську владу, вона ставала крихкою й осипалася, часто не так під впливом зовнішніх чинників, як від внутрішніх чвар. Прикладів хоч греблю гати – від князівських і козацьких часів до Визвольних змагань і сьогодення.

Утім, нинішня доба таки має помітні особливості. Більше ніж чверть століття незалежності – це неабиякий здобуток. Можна витратити чимало часу на полеміку про якість цієї незалежності, але де-юре її тривалість є промовистою та показовою. Прикметно, що за цей період патріоти-підпільники ніде не поділися. Вони завжди знаходили проти кого й навіщо боротися. Проти вчорашнього комуніста Кравчука, червоного директора Кучми чи російського посіпаки Януковича – тут усе зрозуміло.

Читайте також: Вони мають нас за недоумків: метод африканського спаму в українській політиці

Але й після Революції гідності пристрасті не вляглися. З’явився мем про "режим внутрішньої окупації" на чолі з чинним президентом, який, мовляв, "про все домовився з Путіним і саме тому не йде звільняти Донбас", та й узагалі бізнесмен, отже, "барига" (за популяризацію фені окрема подяка прозахідному демократові й реформатору Михайлові Саакашвілі).

Критика президента в демократичній країні – річ природна, українська влада "випрошує" її щодня. Непокоїть революційний запал людей, які прагнуть понад усе цю владу знищити, а що там далі – відповіді доволі туманні: "народна демократія, як на Січі", "національний лідер", "панівна верства". Що стоїть за цими визначеннями, здається, мало турбує навіть тих, хто їх виголошує.

Вагу та здобутки патріотичного підпілля не варто применшувати. Його представники були в авангарді обох Майданів, серед них чимало тих, хто готовий був пожертвувати собою заради України, багато хто з цього середовища влився в добровольчий і волонтерський рухи. Але деякі підпільницькі звички стали шкідливими: критика без зрозумілої альтернативи, радикалізація з будь-якого приводу, боротьба не так за, як проти, неприйняття самої можливості діалогу із владою. Я далекий від думки, що наше патріотичне середовище повністю просякнуте російською агентурою, та саме вона розгойдує човен. Річ таки в "історично зумовленому" партизанському способі життя, коли держава ворожа за умовчанням і священна війна проти неї є покликанням і справою усього життя.

Читайте також: Перша ознака нашої політичної хвороби

Повалити владу, щоб поглибити революційні процеси – все це ми спостерігали 100 років тому, коли спалахнуло антигетьманське повстання. Сьогодні можемо зважено аналізувати тогочасні події та дивуватися емоціям і пристрастям, що вирували тоді, хоча насправді за архівами й мемуарами нескладно розгледіти промовисті аналогії із сучасністю. Із найкращих патріотичних міркувань країна підточується зсередини не гірше, ніж потерпає від зовнішніх воєнних, дипломатичних та інформаційних ударів.

І річ не лише в професійних підпільниках, які чи то не хочуть, чи то не можуть змінити власний спосіб життя й цим роблять свій внесок у дестабілізацію країни. Слабує на отаманщину й більшість політичних лідерів. Передвиборча боротьба – це знову-таки природно, сперечатися можна хіба що про її засоби. Однак жодна політична кампанія в нас не минає без закордонних турне тих, хто хоче позиціонувати себе як альтернативу чи майбутню владу в країні. Такі вояжери не шкодують епітетів, коли кажуть про поточний стан країни, і саме їхніми зусиллями образ України як failed state стає значно переконливішим, ніж у сюжетах Russia Today.

Cвіт доволі спокійно може пережити крах української державності: розвинені країни охоче приймуть якусь частину політичних емігрантів і біженців, висловлять у разі чого занепокоєння та навіть наважаться на чергову хвилю санкцій проти Росії, що легко поверне у свою орбіту "Малоросію". Але рятувати ослаблену внутрішніми чварами, дискредитовану місцевою елітою в очах міжнародної спільноти Україну ніхто не стане. Якщо ми самі неспроможні подолати отаманщину й деструктивний "патріотизм", то дарма історія дала нам ще один шанс через 100 років після поразки у визвольних змаганнях. Галузей, куди можна спрямувати бурхливу революційну енергію, не бракує: війна, конструктивна громадянська активність, децентралізація, участь у виборах, урешті-решт, – усюди дефіцит кадрів. Часи підпілля минули.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram