Остання прес-конференція Володимира Путіна залишила відчуття рутини. Вже набридлі за багато років заздалегідь сформовані запитання й підготовлені доволі стандартні та очікувані відповіді. Жодного експромту, театр одного актора. Сам бенефіціант почувався затишно й задоволено, ніякі несподіванки не псували йому настрою. Однак дещо нове таки було.

Путін почав говорити про українських націоналістів, але без традиційних для Росії (і Польщі!) проклять та істерик. Він продемонстрував сучасний етап розуміння російською верхівкою цієї української ідейно-політичної течії. Наскільки можна судити з того, що прозвучало в ефірі, у нинішній Росії українським націоналізмом вважають будь-яку прихильність до українського: мови, культури, історії, побуту та іншого. Але принаймні то вже маленький крок убік від демонізації цього феномену, від "українсько-німецьких націоналістів" часів Сталіна, від "наймитів клятого Заходу", від "зрадників українського народу", від "агентів буржуазних розвідок" тощо.

Читайте також: Деградацію особистості Путіна видно вже неозброєним оком

За путінським (читай російським) уявленням, українським націоналістом є Іван Франко, хоча той ніколи до цієї течії (вона сформувалася по його смерті) не належав, хіба що ідейно до галицьких народовців (у якомусь сенсі), яких можна з певними застереженнями вважати предтечами українських націоналістів. Проте дивує вибірковість російського президента: назвавши Франка, він чомусь як ідейного натхненника націоналізму проігнорував Тараса Шевченка, хоча найрадикальніші галицькі українофіли перебували під величезним впливом його поезії та його кола ідей. Але Путін як особистість сформувався в брежнєвський час, коли, як і попередні роки існування СРСР, радянська пропаганда невтомно намагалася адаптувати Шевченка до сонму "правильних малоросів", сказати б, лояльних до імперії, і їй це, принаймні у свідомості офіцера КГБ Путіна, вдалося.

Дещо дивним видається компліментарний спіч кремлівського начальника про Віктора Медведчука. Важко сказати, чому Путін вирішив скасувати безнадійно зіпсовану проросійською діяльністю репутацію цього діяча, зобразивши свого кума "українським націоналістом". "Ватніків" України це тільки налякає і викличе підозру до згаданого фігуранта, а в середовищі українських націоналістів хіба що регіт і сарказм.

Путін чомусь почав розводитися про належність Медведчука (батька свого кума) до ОУН. Ну, там були різні люди, зокрема перевербовані конторою нинішнього російського лідера. Полковник Путін нагадував слідчого КГБ, який намагається викликати якусь довіру у свого підслідного, демонструє якесь знання близьких йому реалій і власне "людське обличчя". Однак для української аудиторії це було незграбно й справляло карикатурне враження. 

Читайте також: Нормандський формат по-новому: чого Україні чекати від Макрона

Водночас, розводячись про Франка, Грушевського, Драгоманова й Чорновола, Путін не назвав жодного "реєстрового" українського націоналіста: ані Дмитра Донцова (з яким Путін і його соратник "Дімон" Медведєв мали спільну альма-матер – правничий факультет Санкт-Петербурзького університету), ані Миколу Міхновського, ані Євгена Коновальця, ані Андрія Мельника, ані Степана Бандеру, ані Ярослава Стецька. Мабуть, для Путіна то вже було б занадто. Він готовий до сприйняття як українських націоналістів лише націонал-демократів, народників і лібералів з акцентуйованим українським сентиментом, не більше... Решта, себто українські націоналісти у власному сенсі цього слова, залишатимуться й надалі об'єктом демонізації.

Це все ті самі імперські спроби переформува­ти на свій копил українську ідейно-політичну історію. Судячи з усього, тепер у Росії українськими націоналістами називатимуть згаданих Путіним націонал-демократів, а питомі українські націоналісти кваліфікуватимуться як "фашисти й нацисти", цілком у дусі активно вживаних актуальною російською пропагандою ідеологічних схем. Ще одна психологічна спецоперація Кремля: мовляв, ми в Москві не проти патріотичних "українських націоналістів" (подібних до Медведчука, ну в гіршому разі до Чорновола, Франка, Грушевського), ми проти "фашистів і нацистів". А з "українськими націоналістами" навіть готові вести діалог і домовлятися (ясна річ, на московських умовах). Цього разу Путін був в амплуа "доброго слідчого". В історії України після поразок у боротьбі проти неї "лютих слідчих" така роль незрідка спрацьовувала на користь східного сусіда.

Ігор ЛОСЄВ, "Тиждень"