Днями газета Kyiv Post надрукувала вражаючий матеріал із посиланням на експертів міжнародної дослідницької групи Bellingcat, пише для "Тижня" Юрій Макаров

Нагадую, Bellingcat – це ті, хто, зокрема, реконструював увесь шлях зенітної установки "Бук" від Курська до селища Первомайського на Донеччині, де вона збила Boeing рейсу MH17, і це вже стало частиною обвинувального акта міжнародного трибуналу. Тепер ці дивовижні хлопці повідомляють про розгортання в Україні мережі шпигунів і диверсантів, засланих славнозвісним ГРУ. Kyiv Post – газета англомовна, її читають переважно експати, отже, не сказати, що цей матеріал розійшовся мережею досить широко, а шкода.

Наявність у нашій країні ворожих агентів ні в кого не повинна викликати подив. Багатьох із них ми знаємо в обличчя. Водночас є різниця між симпатиками, політичними утриманцями, давньою ідейною (або геть безідейною) п’ятою колонною та прямими посланцями російської військової розвідки, професіоналами, колеги яких останнім часом набешкетували в різних місцях від Вашингтона, округ Колумбія, США, до Солсбері, графство Вілтшир, Велика Британія. Чого від них чекати – це не аж така вже загадка, тільки "Новачка" нам тут бракувало.

Читайте також: Універсальне прикриття для російських агентів

Автор Kyiv Post Джек Лоренсон посилається на дослідника Христо Ґрозєва, болгарина, який певний час працював у Росії, відвідував Україну, а нині постійно мешкає в Нідерландах. Вочевидь, пан Ґрозєв анонсує майбутню публікацію, оскільки на сайті Bellingcat такого матеріалу ще немає.

В інтерв’ю київському виданню він викладає цікавезні подробиці легалізації агентів, зокрема, через фіктивні бізнеси, які не мусять привертати до себе увагу великими грошовими оборотами. Таких фахових розвідників-диверсантів на нашій території налічується "щонайменше 200". Їхнє завдання – провокувати заворушення в день "д" (наприклад, у день виборів 31 березня), а в разі відкритих воєнних дій сприяти захопленню органів влади, як це практикувалося на Донбасі 2014 року. Такі мережі фірм працюють і в інших країнах, але останнім часом до 20% ресурсів ГРУ спрямовано саме на операції проти України, констатує Ґрозєв.

Гадаю, не варто підозрювати свідому частину суспільства в надмірній терпимості до активності країни-агресора. Навпаки, однією з найпоширеніших реакцій у наших повсякденних соціальних комунікаціях є звинувачення в роботі на ворога. "Кремлівська консерва" – це рефлекторний козир, коли за браком аргументів у гарячій суперечці тобі кортить затаврувати опонента. "Кремлівськими консервами" періодично також називають президента, прем’єра, окремих міністрів, більшість депутатів, журналістів, активістів, волонтерів. Ціна такому викриттю мінімальна, адже коли звинувачують усіх, виокремити штатного ворога шансів немає. Водночас усілякі легальні центри запоребрикового впливу включно з потужними медіаресурсами, щодо джерел фінансування і тим паче мети діяльності яких особливих сумнівів немає, почуваються в Україні досить вільно й навіть комфортно.

Читайте також: Українські пристрасті довкола воєнного стану

Що в таких випадках треба робити? Напевно, послідовно й безупинно відділяти плевели від козлищ, акцентувати увагу на активних противниках, роз’яснювати, обґрунтовувати, причому без істерик і фальцету. І в кожному разі не морозитися, коли з’являються реальні інформаційні приводи. А тепер замальовка з натури. Оскільки ваш покірний слуга має безпосередній стосунок до діяльності Національної суспільної телерадіокомпанії, щойно з’явився матеріал, телефоную до прес-служби СБУ. Мовляв, у нас три центральних телеканали, два десятки регіональних, три канали радіо, ось вам трибуна. Хочете – заспокоюйте, хочете – мобілізуйте, хочете – закликайте до пильності, хочете – скажіть, що це не наша справа, розберемося. Але говоріть бодай щось! Не обов’язково цим має займатися безпосередньо голова. Невже у відомстві не знайдеться компетентного переконливого офіцера?

Знаєте, що мені відповіли? Весь склад підрозділу на навчанні (їй-богу!). Узагалі це не наша проблема, телефонуйте до іншого департаменту. Інший департамент переадресовує до ще одного. А ще один – до прес-служби. При цьому не можу сказати, що мене злостиво футболили. Усі, з ким я спілкувався, щиро намагалися допомогти, були гранично чемними, співчували… Єдина практична порада, яку я дістав, – надіслати офіційний запит. Термін розгляду – приблизно шість робочих днів.

Мене особисто як фігуранта сакраментального "списку 47-ми" важко запідозрити в невдячності до спецслужб загалом і Служби безпеки зокрема. Це проблема не однієї установи, а загальної свідомості. Воєнний стан мало оголосити, його треба впровадити в мізки. Як на Майдані або в перші дні війни. Є проблема. Можеш долучитися? А хто ще? Телефон є? Діємо!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram