Радикальні сили перетворили мирні акції на вибух вандалізму і агресії. Хто вони, справжні "жовті жилети" і чого вони хочуть?

За останні 8 років я бачила чимало протестів у Франції, і колона "жовтих жилетів" на Єлисейських полях минулої суботи – це однозначно найагресивніший натовп, поміж якого мені довелося пройтися. Причому обличчя цього натовпу кардинально змінилося за три тижні: на найпершу суботню акцію у французькій столиці 17-го листопада з різних куточків країни з'їхалися обурені автомобілісти (рух почався з наміру влади підняти акциз на паливо, від якого прем'єр пізніше відмовився), а з ними також пенсіонери, медики, вчителі і студенти. Їхній марш центральними вулицями Парижа був потужним символічним жестом, мовляв "нас не можна проігнорувати".

На той момент влада цей виступ таки проігнорувала, натомість ним дуже зацікавились крайньо праві і ліві рухи, не кажучи вже про анархістів. Вони побачили у "жовтій хвилі" чудову нагоду підняти градус напруження і нашкодити Еммануелю Макрону.

Читайте також: Двадцять п'ять вимог французьких маніфестантів

Тому на четверту суботню акцію поміж "автентичних жовтих жилетів" (а такі, звісно, залишилися) до Тріумфальної арки вже йшли не лише обурені цінами і якістю свого життя французи, а десятки провокаторів, готових трощити і змітати все на своєму шляху.

Горизонтальний рух з глобальними амбіціями

Рух "жовтих жилетів" зародився у просторі соцмереж, і, звісно, заява міністра закордонних справ Франції Жан-Іва Ле Дріана щодо початку розслідування можливої причетності Росії до протестів (не кажучи вже про молодиків-вандалів, які кричать російською та позують із прапором "ДНР") нині наводить на інші роздуми, однак для стороннього спостерігача усе виглядало абсолютно природно: вірусний ролик звичайної француженки, Жаклін Муро, із криком розпачу до Еммануеля Макрона, після чого перші влаштовані через Facebook акції, де починає фігурувати символ автомобілістів – флуоресцентний жовтий жилет, за цим – Facebook-групи за місцем проживання і більш масштабні акції, і так аж до найпершого маршу у Парижі.

Рух спокійно існував без очевидних лідерів впродовж кількох тижнів, аж до перших актів вандалізму. У той момент відбулося одразу дві речі: влада схопилася за можливість дискредитувати рух "жилетів" через надмірну агресивність, а самі "жилети" схаменулися і почали шукати представників для діалогу з урядом. Завданням це виявилося непростим. Перші вісім спікерів пересварилися між собою через різне бачення того, як саме треба вести перемовини. Самі перемовини від того так і не почалися.

Тим часом найнетерплячіші "жилети" радикалізувалися і навіть заявили про намір "йти брати Єлисейський палац", за що проти них порушили справу за "підбурювання до вчинення злочину". У відповідь на це виникла група "вільних жовтих жилетів", які усіляко спробували відчистити заплямовану безчином у Парижі репутацію руху, і закликали "поміркованих" жилетів довести мирність своїх намірів відмовою проводити акції у столиці. Стратегія примирення зазнала фіаско – у минулу суботу барикади вперше горіли вже не лише у Парижі, а й у Бордо, Марселі і Тулузі.  

"Жовті жилети" у певному сенсі потрапили у пастку власної популярності. На початку руху його підтримували дві третини французів, а такий фантастичний рівень солідарності – це своєрідний "лейбл якості", який на себе почали чіпляти усі, кому не лінь. Звісно, нереально уявити собі народний рух, який проводить вступний тест на щирість намірів. Однак, помилкою "жилетів" стала неспроможність знайти оригінальний формат протесту, який би раз і назавжди відмежував би їх від радикалів і вандалів. На думку спадають сидячі демонстрації або живі ланцюги – тримаючись за руки складно щось ламати.

Усі проти Макрона

Французьких опозиціонерів, Марін Ле Пен і Жан-Люка Меланшона, немов бджіл на мед притягнуло до "жовтого руху", здатного добряче похитнути позиції Макрона. До тиску на французького президента приєднались і "Республіканці". Усі говорять про повний провал молодого лідера, і закликають розпустити парламент і провести нові вибори. Найспритніші з "жовтих жилетів" запропонували створити нову народну партію на основі руху, яка б змогла представляти інтереси тих, кого влада ігнорує. Проблема лише в тому, що обрання Макрона президентом півтора року тому і мало б бути цим самим "перезавантаженням", про яке всі говорять сьогодні.

До того, як балотуватися на найвищу державну посаду, Макрон, тоді ще міністр економіки у відставці, об'їздив Францію зі своєю командою, аби "познайомитись з французами" і "дізнатися про їхні потреби".

Пізніше, до партії президента, яка нині має більшість у парламенті, увійшли "люди з народу", лікарі, вчителі, адвокати. Неочікувана перемога новачка у політиці з програмою, повною реформ, мала б вказати на те, що французи до цих реформ готові.

Читайте також: Дикое время. Люди показывают в очередной раз, что они остаются животными, – нардеп о стрельбе в Стасбурге

То що відбувається зараз, коли президент намагається ці реформи втілити? По-перше, як будь-який класичний центрист, після свого обрання Макрон спробував догодити всім, і бідним, і багатим. Спосіб догодити багатим він обрав не найскромніший – французький президент скасував "податок солідарності на багатство", фактично звільнивши заможних французів від необхідності віддавати державі відсоток за свої фінансові активи.

Макрон пояснив це рішення бажанням заохотити французів з капіталами інвестувати в економіку. Чому б і ні. Однак, у часі цей жест збігся із анонсом збільшення акцизу на паливо, яке б суттєво збільшило витрати французьких родин (і від якого, як я вже казала, уряд відмовився, хоча і запізно, коли рух вже набрав масштабів). У країні, де кожен десятий живе на мінімальну зарплату (1100 євро після оподаткування), такі маневри президента здалися відвертим знущанням.

Інша причина, з якої Макрон зустрічає такий потужний опір – це стиль і тон президента. Якщо уважно проаналізувати опитування, претензії французів до Макрона часто засновані на емоціях, а не фактах: "він занадто зверхній", "він звертається до народу зневажливо", "він говорить так, ніби повчає нас" тощо. Тобто голосували люди за такого собі "французького Обаму", усміхненого, неформального, жартівника, а обрали в результаті "нову версію Саркозі" – ще одного "президента для багатих", хіба що без вілли і екстравагантних вечірок.  

То яке ж майбутнє чекає на "жовтих жилетів"? Сценаріїв є декілька. Або ж рух знайде свій особливий формат протесту і нарешті визначиться з лідерами, які могли б вести конкретний діалог з владою, або ж Париж і інші міста і далі трощитимуть кожної суботи, аж доки уряд не проголосує за надзвичайний стан і тим самим підкине ще більше хмизу до вогоню. Перший сценарій, звісно, бажаніший, як для самого Макрона, так і для "жилетів". Принаймні тих з них, які називають себе поміркованими. Однак, що більше минає часу, то більше рух може радикалізуватися, тому зволікати стає ризикованіше.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram