Кілька днів тому я як член Ради розвитку "Мистецького арсеналу" дістав запрошення на її засідання, пише для "Тижня" Єжи Онух

Перше, що вразило, – дата засідання: 13 грудня. Для мене ця дата лишиться в па­м’я­­ті назавжди. 13 грудня 1981 року уряд генерала Ярузельського запровадив воєнний стан на всій території Польщі. Якщо хто думає, що це було пов’язано з безпосередньою зовнішньою загрозою, то помиляється. Генерал Ярузельський, а з ним і весь тогочасний комуністичний істеб­лішмент, мали одного ворога. Це була незалежна профспілка "Солідарність", яка в 38-мільйонній країні налічувала тоді 10 млн членів.

Під час запровадження воєнного стану в подіях на території країни взяли участь 70 тис. солдатів Війська Польського, 30 тис. службовців Міністерства внутрішніх справ, а безпосередньо на вулицях міст – 1750 танків і 1400 бронетранспортерів, 500 бойових машин піхоти, 9 тис. автомобілів, а також кілька ескадрилій гелікоптерів і транспортних літаків.

Воєнний стан скасовано 22 липня 1983 року. Поки він тривав, було арештовано 10 131 опозиціонера та діяча, пов’язаного із "Солідарністю", щонайменше 40 осіб утратили життя (pl.wikipedia.org).

Ось що повідомляють сухі енциклопедичні факти, але для мене воєнний стан – це низка окремих кадрів, або, може, точніше, коротких кіноепізодів.

Читайте також: Українські пристрасті довкола воєнного стану

13 грудня, щойно одружившись, ми з Міркою оселилися в найманому будинку батька-матері нашого приятеля в невеликому поселенні поблизу Варшави. Одна зупинка електрички від станції Варшави-Віленської. Будинок офіційно був на стадії будівництва, а отже, його не здали в експлуатацію. Одне слово, ми жили там нелегально. На додачу в ніч оголошення воєнного стану Мірка гуляла на весіллі у своїх приятелів десь у Зеленій Гурі на заході Польщі. Я, прикипівши очима до телевізійного екрана, дивився, як народна влада реалізує надане собі право на утримання повноти цієї влади. Мірка брала активну участь у діяльності Незалежного товариства студентів, а отже, як можна здогадатися, перебувала у списках "особливо шкідливих індивідів".

Коли у дверях оселі батька-матері Мірки з’явився вночі посланець і повідомив, що вона негайно має прийти в палац Мостовських, де містилося тоді Варшавське управління міліції, батько-мати відповіли, що гадки не мають, де поділася донька, загалом вона живе десь під Варшавою, але вони не знають де. Через кілька днів Мірка добулася до нашого найма­ного будинку, у якому, згідно з правовим режимом воєнного стану, ми не повинні були жити. Для легальної поїздки з Варшави й до Варшави треба було мати спеціальний дозвіл відділу реєстрації населення, а дружина з відомих причин, вочевидь, не могла піти туди. Університети закрили (Мірка була студенткою Варшавського університету, а я працював в Академії красних мистецтв). Зима була сніжна й морозна, тож ми сиділи собі в Зомбках під Варшавою й гадали, що може очікувати нас далі.

У будинку не було телефону, а отже, ми були цілковито відрізані від світу. Десь за тиждень вирішили вибратися електричкою до Варшави, відвідати батька-матір, подзвонити до приятелів (у трубці чоловічий голос повідомляв, що "розмова контрольована"), одне слово, зорієнтуватися, що діється. 

Стан цілковитої непевності тривав до кінця грудня.

У телевізійних новинах диктори, вбрані у військові мундири, поважним голосом читали з аркуша новини, які, безперечно, були не новинами, а тільки пропагандистськими повідомленнями.

Читайте також: Країна баби Василини: п'ятиденна подорож у Карпати

Тим часом тривали страйки на підприємствах і маніфестації, які брутально, а часто й криваво розганяла громадянська міліція за підтримки народного війська. Увечері наставала комендантська година, а отже, коли хто наважувався відвідати нас нелегально під Варшавою і, не дай Боже, засидівся, то вже мав лишитися в нас на ніч. Ми затемнили всі вікна на випадок, якби народній владі заманулося перевірити, хто запалює світло в незареєстрованому будинку. Сусід, що мав "підпільну" кушнірську майстерню, попросив нас заховати на горищі кільканадцять шкур і кожухів, побоюючись несподіваної перевірки. Взамін він щодня вранці чистив від снігу тротуар навколо нашого наріжного будинку. Нас щоразу частіше провідували знайомі та знайомі знайомих. Пам’ятаю, якось приїхав на цілонічну вечірку молодий американець, стипендіат, що проводив наукові дослідження про незалежні профспілки.

Він був милий, веселий і дуже відвертий. Як же ми здивувалися, коли через кілька днів побачили в головному випуску телевізійних новин, як нашого знайомого під наглядом міліції депортували й посадили в літак. Коментатор у військовому мундирі повідомив, що викрито ще одного агента ЦРУ, який під прикриттям науковця збирав дані про воєнний стан і з’ясовував настрої серед суспільства.

Шок перших тижнів минув, і життя помалу стало повертатися до свого природного плину. Після Нового року знову відкрили університети, й ми, хоч і з певними пригодами, повернулися: Мірка до навчання, а я до праці, хоча підпорядкована мені галерея Академії красних мистецтв ще цілий рік не провадила публічної діяльності. Довгі зимові вечори в Зомбках під Варшавою лишаться в нашій пам’яті назавжди.

Одним із несподіваних, а водночас щасливих наслідків запровадження воєнного стану й ранньої комендантської години було те, що через кілька місяців народилася наша донька Оля. Й вона ще в лоні матері-активістки брала участь у численних протестах на вулицях Варшави.

Нині Оля викладає політологію в одному англійському університеті й досліджує соціальні протести, зокрема і в Україні.

Ну і як тут не вірити в силу долі? 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram