Кінець канікул, початок вересня. Відколи я здобув освіту, а це було майже 40 років тому, відчуття канікул майже цілковито розмилося, пише для "Тижня" Єжи Онух

Поверталося за часів, коли моя донька росла, ходила до школи, навчалася, але це було цілком інше відчуття, ніж тоді, коли я сам був на канікулах. Довгі, дво- чи навіть тримісячні канікули з їхнім неспішним ритмом зринають у спогадах, але втратили свою виразність, відпливли кудись у минувшину.

Днями в Торонто був найтепліший за 75 років день, +34 ºС і та нестерпна вологість, через яку здається, ніби температура була всі 40. Радіо інформує, що не слід виходити надвір без потреби. Лишається пересування в автомобілі з кондиціонером із пункту А до пункту Б. У торговельних центрах із кондиціонованим повітрям шукають полегкості купки старших людей, а то й молоді.

Увечері в охолодженому кондиціонером помешканні ми з дружиною сіли перед екраном, на якому вже зі старовинного проектора Kodak Carousel переглядали діапозитиви. Найдавніші знято приблизно в середині 1970-х, а найпізніші – це запис моєї першої подорожі до Києва та Львова наприкінці літа 1991-го. Майже 30 років чудовий Kodak Carousel і коробки з діапозитивами чекали на своє нове відкриття в комірчині під сходами.

Епоха палкого фотографування почалася для мене в Ліцеї образотворчих мистецтв на початку 1970-х і набула інтенсивності під час навчання в Академії красних мистецтв. Фотографування на діапозитивах і творення мультимедійних слайдових проекцій стали для мене чи не найважливішим засобом художньої експресії. Згодом я взявся за мистецтво перформансу, а слайдам була відведена банальна роль документування моїх дій.

Читайте також: Наша цифрова пам'ять і минуле, якого не існує

Дістати із закамарків під сходами проектор і коробки з діапозитивами спало на думку дружині. Отже, Мірка вирішила переглянути нагромаджені діапозитиви, вибрати найцікавіші й оцифрувати їх, повернувши завдяки цьому їм життя. Я підозрював, що своє друге, оцифроване життя слайди мають провести у Facebook або Instagram, чекаючи на уподобання "друзів".

Під час перегляду давніх діапозитивів у мене в голові з’явилася думка, що я бачу "крихти минулого життя". Того, що було дане мені й що мені вдалося зареєструвати або зареєстрував хтось інший, а я тільки німий і нерухомий герой кадру. У ті часи в аматорській фотографії використовували чорно-білу негативну плівку, а потім друкували зняті зображення на фотопапері. Звичайно, то були невеликі фотографії формату 9×13, 10×15, 13×18, 15×21 або 18×24 см. Найбільший формат – 50×60 см. Діапозитив був аристократом фотографічного формату. Із доброго проектора зображення могло досягти дуже великого, та ще й якісного збільшення, приблизно такого, як із кінопроектора. Добре спроектована слайдова проекція – це як фільм у пігулці.

Фотографуючи на діапозитиви, я надовго замислювався, перш ніж натискав спуск затвора. Добра діапозитивна плівка дорого коштувала, а в одній касеті було лише 36 кадрів. Це змушувало бути уважним до того, що має опинитися в кадрі, а що назавжди лишитися поза ним. Минули роки, і я, переглядаючи свою колекцію слайдів, побачив між ними кадри, які видаються випадковими. Може, це тільки тому, що час позбавив мене відчуття контексту хвилини, коли я спускав затвор фотоапарата.

Я бачу кадри з моєї першої подорожі до Німеччини й Італії, але там марно шукати архітектурних пам’яток, зате є автостради, бензоколонки, швидкісні автомобілі, квартали розваг із миготливими вогнями й навіть окрема світлина якогось McDonald’s. Усе те, чого в нас не було, а для молодих було символом західного добробуту.

Я дуже люблю слайди, на яких знімав свою тільки-но народжену доньку, діапозитиви, які документують її зростання протягом кількох перших років життя. Такі-от крихти життя, спіймані об’єктивом фотоапарата.

Читайте також: Бути разом із предками: зустріч живих із тими, хто відійшов

Діапозитиви, які документують мої перформанси, звичайно робив професійний фотограф, який намагався зловити в моєму творі найістотніше. Інколи це навіть удавалося. Сьогодні, показуючи той архівний матеріал, я буду змушений забезпечити його коментарем, щоб можна було бодай трохи зрозуміти мій задум.

Натомість не потребує коментаря відомий фільм "Крихти життя" ("Les choses de la vie") режисера Клода Соте з Ромі Шнайдер і Мішелем Пікколі в головних ролях. "Крихти життя" – це витончене французьке кіно, вправне поєднання психологічного фільму з мелодрамою. Цілком так, як трапляється в нашому житті, хоча це не завжди вправне поєднання мелодрами із драмою.

Фільм випущено 1970 року, а отже, за часів, коли я відкривав фотографію й кіно, близькі мені художні засоби. Я вже не пам’ятаю його сюжету, але в моїй пам’яті лишилися Ромі Шнайдер, Мішель Пікколі та, що, мабуть, найважливіше, кіномонтаж, який тоді не мав собі рівні в європейському кіно. Цікаво, що той монтаж мав у собі щось від оповіді за допомогою діапозитивів, тих "крихт життя", із яких глядач складає мозаїку, яка у фіналі виявляється тільки одним із можливих прочитань розрахунку з минулим.

Яким буде майбутнє моїх оцифрованих слайдів, що у своєму першому житті існували на великому екрані, висвітлені з легендарного нині проектора Kodak Carousel? Тепер історичні кадри будуть обмежені розміром монітора комп’ютера, а може, навіть екрана смартфона, де будуть змушені боротися за існування з тисячами селфі, тими навіть не крихтами життя, а дрібнесеньким пилом, підвішеним у позачасовій цифровій хмарці.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram