Ілюстраційне фото

У дитинстві реклама мені навіть подобалася. Аякже. Особливо коли її об’єкти зрідка опинялися в мене в руках. Обгортки від тих неймовірних батончиків акуратно складалися, розрівнювалися й поміщалися під прес, себто під масивний міфологічний словник. Потім могли слугувати чим завгодно… хоч і закладкою в книжку Ольги Кобилянської.

Мій щоденник у старших класах був обліплений наклейками від жуйок у три-чотири шари. Я пробував обліплювати й холодильник, і дзеркало в передпокої прекрасними барвистими наліпками, але мати дала потиличника, змусила віддирати "хоч і зубами" й настійно рекомендувала надалі клеїти винятково у "своїй богадільні". Хоч і сама, придбавши вперше в кінці дев’яностих якийсь чудо-порошок для прання, не втрималася й побігла до тьоті Віри з третього поверху – хвастатись, нюхати й хвалити.

Тепер усе змінилося. Тепер я мрію прожити хоча б один день без реклами. Але – зась.

Читайте також: Возможно, все действительно имеет свою цену – писательница

Уранці роблю каву й сідаю скролити стрічку фейсбука, заразом продираючи очі. Поміж селфі, побажаннями доброго ранку й кулінарними шедеврами друзів перед очима мерехтять повідомлення про те, що полювання на якогось там Марліна вже почалося, про те, що труси від оцього вітчизняного виробника навіть знімати не хочеться, а герої цього мультика – дикі й небезпечні. Декілька загальних голосних меседжів про зраду, рясно розцяцькованих знаками оклику… предивна овочерізка… неонова дитяча розмальовка… і раптом – на тобі! Омріяна стереосистема на 12 динаміків. Це вчора я ходив її провідувати на сайті – милувався, просто милувався, бо коштує вона… Фейсбучик це діло вкурив і ось тепер пропонує мені її, красуню. Купи, мовляв. Нема, кажу, грошей. А ти все одно купи, – знущається фейсбучик через півгодини. Через годину. Через день. Він не скоро забуде. Ятритиме рану. Урятуватися ніяк.

Роблю другу чашку кави. Спритно маневруючи між котами, несу до компа, аж тут дзенькає телефон. Смс. Тягнуся, щоб прочитати, а сам угадую. Варіантів небагато. Або мобільний оператор пропонує якийсь спеціальний тариф для дзвінків куди завгодно і скільки завгодно, хоч і на той світ. Або улюблений банк запевняє, що саме час мені зробити надзвичайно вигідний депозит.

Остаточно продравши очі, згадую, що мені ж треба в магазин побутової техніки, бо фен зламався й тепер нічим висушити кішку. Із кам’яним обличчям виймаю з поштової скриньки кілька буклетів – якась Анастасія пропонує мені пройти процедуру шугарінгу, новий інтернет провайдер запевняє, що в нього найвища швидкість, і якийсь уже зовсім непоказний огризочок паперу повідомляє про ярмарку-розпродаж шкіряних виробів і різноманітних чобіт: тільки у нас, тільки для вас! Жмакаю папірці, зачиняю скриньку, а сам тим часом таки ж згадую, що шугарінг – це коли в живої людини виривають волосся. Мені би думати про статтю, яку мушу писати сьогодні ввечері, а в голові цей шугарінг…

Мимо бордів із написами "Гарантую!", "Поборемо!" і "Вперед!" проходжу майже незворушно. Тільки зважую, що Ю. В. Т. таки дуже розперезалася, бо обіцяє зробити ціни на опалення чи то вдвічі, чи то втричі нижчими. Угу, – думаю, – і заходжу в торговий центр. Незворушний хлопчина на вході тицяє мені в руки якусь газету – не беру. Раніше брав, бо думав, що їхній заробіток залежить від кількості розданих газет, а потім дізнався, що їм платять погодинно – і відтоді не беру. Думаю, як би оце без пригод дістатися другого поверху. Де там! Дорогу перепиняють барвисті ростові ляльки, весело махають лапами, закликають зайти в новий магазин жіночого верхнього одягу. Спритно зманеврувавши, обходжу казкових потвор і стрибаю на ескалатор.

Вибираю фен. Ціна така, нічого. Давайте, – кажу.

– Ваш мобільний телефон, – привітно вимагає касирка в червоній футболці.

– Спам розсилати? – питаю. – Не дам телефон. Продайте мені так.

– На жаль, на ціннику вказана акційна ціна, яку ми пропонуємо тільки членам нашого віп-голд-лакшері-клубу. Без телефону буде на сто гривень дорожче.

Я вже не хочу фена. Хай кішка трохи мокра походить, нічого з нею не станеться.

Спущуся зараз у супермаркет, – думаю, – куплю цигарок та попоїсти. Та й геть додому, бо пора думати про статтю, давно пора, а тут як не шугарінг, так казкові потвори або нав’язливі динаміки, 12 штук.

Марно стою 7 хвилин біля відділу кулінарії. Черга така, що відчуваю – не достою, кістьми ляжу. Беру навмання якісь сосиски й плавлені сирки, чіабату.

Читайте також: Small talk: сегодня рядом со мной сидела пожилая пара за шестьдесят...

– Маєте нашу картку?

– Бажаєте поповнити мобільний рахунок?

– Іграшку вам давати? За одну гривню?

– Наліпки для придбання чудової італійської ковдри збираєте?

Тупо мовчу. Хай мають мене за нечему. Уже все одно.

Колись чув, як один чоловік відповів касирці так:

– У вас тут магазин чи міграційна служба? У мене відчуття, що я оформляю візу в Америку – стільки запитань ви ставите.

Удома намагаюся думати про статтю, про статтю, про статтю, а воно не думається, хоч плач. Урешті вмикаю в ютубі приємну музику "для розвантаження мозку й нервової системи", беру під пахву кота й простягаюся на тахті. Чотири хвилини спокою і тиші.

– Отримайте передноворічну знижку! Тільки два тижні! Казкові подарунки в казковій країні! Поспішайте!

Зціплюю зуби й вимикаю звук. Думаю – а чи не краще було б переїхати в Австралію? Там кенгуру, павучки, отруйні гадючки. І є маленька надія, що з кролячої нори серед лугу не вискочить казкова ростова потвора й не пожене в новий магазин…

А стаття? Та що стаття? Хай уже завтра.

P. S. Прошу звернути увагу – це все написала людина, яка сім років очолювала рекламний відділ на телебаченні.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram