Здається, вона була тут завжди – у цьому просторому дворі, оточеному стінами величезного сталінського будинку.

Під час війни сюди влучила бомба – і в домі стало менше на один під’їзд. Зараз тут зелено й прохолодно. Дитячі гойдалки. Насосна станція. Білизна на мотузках. Якщо сісти на лавку, особливо восени, то можна майже фізично відчути, як тебе обтікає, обплітає час. Тут так затишно, що аж хочеться спати.

У цьому будинку вона й народилася. У 1932-ому. Її батько був талановитим інженером – займався міським водогоном. Мати – із села. Вступила в педучилище, але вчитися покинула, бо народилася вона, Галя. Перші її спогади – сліпуче сонце на широких сходах; мама біжить ними, сміється, промені бавляться з її кучерями, виграють на легкій шовковій сукні, а в руці – торбинка з двома пляшками молока. Удома – радіоприймач, накритий мережаною серветкою. Піаніно у вітальні, на якому ніхто не вмів грати. Батько купив його для неї, для Галі: віддамо в музичну школу, як підросте. Дівчинка іноді обережно, щоб мама не чула, відчиняла важку кришку й торкала пальчиком клавіші – спершу ледь-ледь, а далі сміливіше. Вони озивалися – кожна на свій лад. Весняний капіж. Сирена. Скрип дверей. Шум води з ринви.

– Нечемна дівчинка, неслухняна, – мама рішуче зачиняла кришку й деякий час ще стояла над Галею, супила тонкі брівки.

Читайте також: Без порушень, або Мій кримський лютий

На тому піаніно так ніхто й не заграв.

Тата забрали якось увечері. Галя сховалася під лакований столик у коридорі й дивилася на людей у шкірянках. Вони щось цідили крізь зуби, ходили з кімнати в кімнату, залишаючи на паркеті жирні чорні сліди. Мама заламувала руки, трусила пшеничним перманентом, накрученим на папільйотки, тато заправляв сорочку в штани, хапав із вішалки капелюха, довго не міг зав’язати шнурівки. Галя водила пальчиком по теплому дерев’яному завитку – знизу вгору, згори вниз, і зупинялася там, де він закручувався равликом…

Як арештували маму, Галя не бачила. Але того дня із садочка її забрала не мама, а тітка з шорсткою, як у водія, долонею. Галю повели не додому, а кудись, де було багато дітей в однаковому, якомусь сірому одязі. Засинаючи, дівчинка шкодувала не так за мамою, як за своїми сукенками – блакитними, зеленими, у метеликах і горошках, із білими комірцями й без комірців.

Ані про війну, ані про нищівний пронизливий голод Жабулета згадувати не любить. Вона сидить на складному ослінчику під абрикосою, спритно орудує ножем – вирізає шахи. Стружка сиплеться їй на капці.

– У нашій квартирі жив потім прокурор. І його дочку, Льолю, вчили грати на моєму піаніно. Прокурора забрали аж під кінець 38-го. Льоля опинилася на сусідньому ліжку зі мною.

– А потім?

– Хтозна. Там довго була комуналка.

Їй би не личило рахувати петлі, вишивати хрестики. Вона, здається, навіть варення ніколи не варить. Не обговорює із сусідками рецептів маринування огірків. Жабулета все життя працювала на ткацько-прядильній. Наладчиком. Ходила в комбінезоні з величезним ключем. Коли вона вішає свої простирадла й наволочки, ніколи їх не струшує, як інші жінки, щоб розрівняти – просто вішає та й усе.

Ми з нею їздимо на риболовлю. Мама їй чогось довіряє, хоч коли я розповідаю їй про Жабулетині витівки, крутить пальцем біля скроні. Але мене відпускає. Ми несемо свої обв’язані мотузкою вудочки повз тіток, які сидять на лавочках із дітьми у візочках, зі спицями, із ранковими газетами.

– О! Знов на рибалку! Галю, а мене візьмеш?! – гукає огрядна Надька на прізвисько Громовідвід.

– Нужна ти там… слину пускать, – спроквола озивається до сусідки Жабулета.

Ми йдемо на електричку, сідаємо у смердючий вагон і їдемо кілька станцій. Жабулета знає всі ставки в усіх довколишніх селах. Жабулета знає, де можна сміливо закидати вудку безплатно на платному ставку. Жабулета знає, що відповісти розлюченому хазяїну, якщо він нас таки зловить. Із нею не страшно.

– Чого ви самі живете? У вас нема чоловіка?

– Нашо мені хтось, якшо єсть я? – відповідає Жабулета запитанням і дістає з бездонної кишені плаща жовтий будильник – наручного годинника в неї немає. Не потрібен…

У тій кишені в Жабулети ще багато чого є – пара ножиків, жилка, гачки, поплавки, крихітні торбиночки, здатні розкриватися, як парашути, до розміру здоровенного лантуха, сірники, сіль, мотузки.

– Ета птічка мєня смущаєт, – примружується Жабулета, забачивши здоровенного білого індика, що задрімав просто на паркані.

Вона сторожко озирається на всі боки, ступає кілька кроків у напрямку необачного домашнього птаха, але врешті махає рукою:

– Знала б оце – тебе б не брала сьодня. Негарно з дитиною на крадіжку.

– А як би ви його взяли?! Із паркана?!

Жабулета пирхає:

– Як та як? Підійшла, дзьобик затулила – і під плащ.

Жабулета вміло відкручує голівки соняхам, узимку ламає добірну калину в розплідниках, знає, де огірки, де цибуля. Вік прожила із сином, без чоловіка, на мізерну зарплату наладчика. Суха, як жердина. Запнута хусткою по самі очі – щоб ніхто не запам’ятав обличчя.

Розказує, сміючись, як колись крала з поля помідори.

– Уже дві торби назбирала, аж біжить сторож. Палицею якоюсь маха. А я думаю – краще сяду, бо підбіжить та як лусне – шоб хоч падать не високо. Сіла. Він підбіг та кричить-кричить, аж заходиться. Я послухала трохи, а тоді думаю – поїм, шоб даром не сидіть. Витягла хліб із салом, жую та слухаю, а він прямо лопається. Поїла. А він не замовка. Дай, думаю, заплачу. Він остовпів, плюнув, торби мені порізав та й побіг із ломакою тією.

– А ви шо? – перепитую ошелешено.

– Та шо я? Ще дві торби з кармана достала, позбирала помідори та й пішла на станцію.

У дитинстві я чогось дуже хотів, щоб Жабулета почитала ті книжки, які читав я. І носив їй крадькома Стівенсона, Марка Твена, Бредбері. Вона брала та дякувала.

– Ну як? Хороша ж книжка?! – із надією питався я в неї через кілька днів.

– Угу, – погоджувалася Галька, – хароше снотворне.

Читайте також: Зоя Казанжи: Коли ти не віриш сама в себе

Якось чорні ріелтори пробували викурити її з квартири. У дев’яності. Хотіли взяти "під опіку", психіатрів до неї викликали, намагалися домовитися в ЖЕКу. Сусіди врятували, та й сама Жабулета, за її ж власним свідченням, "не пальцем роблена". Залишилася у своїй квартирі – хоч і не в тій, де колись народилася, через два під’їзди.

Я поїхав навчатися, а потім і зовсім покинув наш двір, щільно оточений сталінським домом. Мати казала, що син Жабулетин спився, онуків нема. Казала, що сама Галька заслабла, майже впала на ноги. Громовідвід померла – тепер уже нікому струшувати білизну перед тим, як повісити у дворі. Тепер у дворах майже ніхто й не сушить.

Востаннє я бачив Жабулету років п’ятнадцять тому, у листопаді. Дрібна мряка сіялась. На двір уже давно впав глибокий і гнилий вечір. Галька стояла коло під’їзду й торгала двері. Я сховався під абрикосою – чогось мені стало незручно, що бачу її тут у сірому брезентовому плащі, із брудними бинтами на ногах. Вона торгала металеві двері з кодовим замком – рішуче, уперто, нервово. Мене як струмом ударило. Я закляк – Жабулета дряпалася не до свого під’їзду, а до того, де… де на третьому поверсі стояв приймач, накритий серветкою, де безсило тремтів материн перманент, де світилося з темряви добротне старе піаніно, на якому так ніхто й не заграв…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram