У Росії створюється робоча група з інтеграції Росії і Білорусі, про що глава уряду РФ Дмитро Медведєв підписав відповідний указ. І це незважаючи на те, що понад 20 років існує Союз Росії і Білорусі, статут якого було підписано 23 травня 1997 року ще Єльциним і Лукашенком.

Навіщо Кремлю новий формат інтеграції? Чи потрібно це Мінську? Навіщо це Путіну і Лукашенку? Навіщо звичайним білорусам і росіянам? Чи доречною стане ця інтеграція і до яких наслідків вона призведе?

Тема інтеграції Росії і Білорусі стала останнім часом надактуальною. Путін і Лукашенко так і не розповіли, чим закінчилася їхня зустріч 25 грудня, що власне свідчить, що нічим хорошим вона не завершилася. Логіка Кремля тут простежується досить чітка і прозора: транзит влади 2024 року — ким буде Путін після четвертого президентського терміну? І на думку кремлівських, найпростіший сценарій з усіх можливих — «білоруський». Тобто щоб Путін продовжив свою політичну кар'єру вже як глава Союзу Росії і Білорусі.

Як у тій пісні про бронепоїзд, який «стоїть на запасній колії», цей союз 20 років іржавів в глухому кутку, й ось тепер його хочуть до 2024 року розчехлити, із «запасного шляху» перевести на центральну політичну магістраль. Інші сценарії утримання влади — пряма узурпація, зміна конституції, «новий наступник», «Дімон 2.0» — несуть чимало загроз, ризиків і політичного негативу для «колективного Путіна».

Читайте також: Как далеко пойдет Путин, чтобы усмирить Лукашенко

Але незважаючи на відносний внутрішньокремлівський консенсус про необхідність подальшого розвитку саме «білоруського» сценарію транзиту влади, в самій Білорусі ця тема викликає дуже серйозне напруження. Після анексії Криму в Білорусі на державному рівні пожвавився посилений розвиток національної ідентичності — мови, культури, історії Великого князівства Литовського тощо. Існує стереотип, що більшість білорусів щиро полюбляють Росію, і це правда. Але другий стереотип — про те, що вони хочуть бути з Росією в одній державі, — неправда. Варіанти цілковитого злиття з Росією в різних прошарках суспільства і влади варіюється від «не зовсім» до «зовсім ні».

Стосовно власне Лукашенка, то він перебуває у вкрай складній ситуації. Йому точно не хочеться з першого хлопця на селі перетворюватися на другого, ба навіть двадцять другого хлопця у великому місті. Але на нього тисне вантаж дуже серйозних обставин. Пов'язаних, перш за все, із залежністю білоруської економіки від Росії — від цін на газ, експортних мит на російську нафту, непрямих дотацій з боку РФ тощо. Це головний інструмент, за допомогою якого Кремль впливає на Мінськ. І якщо раніше, ще за єльцинських часів, Лукашенку вдавалося обігравати кремлівців у грі з назвою «Газ у вобмен на пацалункі», то тепер від нього вимагають «інтеграції» настійно і жорстко. Чимало білоруських політиків і політичних експертів дуже побоюються «зелених чоловічків» і кримського сценарію — нехай навіть і в пом'якшеному варіанті. Аналогія з аншлюсом Австрії 1939 року напрошується сама собою навіть у людей, що не дуже знаються на історії Третього Рейху. Пам'ятаю, як після винаходу Вейшнорії під час російсько-білоруських військових навчань «Захід-2017» (саме так називалася віртуальна «білоруська Галичина» — країна, розташована на заході Гродненської області, яка жорстко протиставляє себе Союзу РФ і РБ) напружилися навіть мої знайомі, суперлояльні до Кремля московські білоруси. Деякі реально побоювалися, що після цих навчань частина «важливих» російських військових просто зволіє залишитися в Білорусі, і Лукашенко нічого не зможе з цим вдіяти.

Читайте також: Білорусь потрібна Москві як плацдарм наступу на Центральну Україну й Київ

Наразі Союз Росії і Білорусі відіграє мізерну роль в політичному процесі. Його статус, формат існування, сенс створення, перспективи — все під питанням, хоча там є і Вищий Держрада, і Парламентські збори, і Радмін. З огляду на державознавство його можна визначити чи то як міжнародну організацію, чи як конфедерацію. Ось тепер створена Медведєвим робоча група з інтеграції РФ і РБ і займатиметься перетворенням невиразного союзу двох держав на цілком реальну і відчутну федеративну державу (яку, мабуть, назвуть «конфедерацією», хоча це буде груба теоретична помилка — конфедерація не може вважатися державою), на чолі якої Путін у 2024 році зможе продовжити свою політичну кар'єру.

Щодо білоруської національної ідентичності, то вона вельми специфічна і виявляється дещо інакше, ніж на Росії чи в Україні. Можливо, ще й через те, що білоруси за своїми ментальністю і домінуючим темпераментом — переважно інтроверти, не схильні до багатослівності та публічного прояву емоцій. Тому багатьом зовнішнім спостерігачам часто-густо видається, що коли в Білорусі активно не протестують проти російського засилля — від попси і до концепцій «руського міра», значить вони «такі самі росіяни, тільки зі знаком якості», як казав Лукашенко.

Читайте також: Скорее всего, в ближайшие недели Путин и Лукашенко достигнут компромисс – эксперт

Проте справи з білоруською мовою в Білорусі куди гірші, ніж з українською в Україні. Білорусь втратила унікальну можливість для розвитку мови в пострадянську епоху. Не хотілося б називати білоруську мову зовсім мертвою — радше ледь-ледь живою. Сфери її функціонування надзвичайно звужені — перш за все субкультура «нациянальна свядомай» частини міської інтелігенції. Щось на кшталт такого було б зараз і з українською, якби в Конституції України було зафіксовано дві державні мови. І другий фактор, який принципово відрізняє Білорусь від України, — там немає своєї Галичини, немає «бандерівців». Немає аналога Східної України — з її феноменом козацтва, анархії і протестної поведінки. Проте, з іншого боку, свого Криму і Донбасу там теж немає.

До речі, несподіваний резонанс отримала в колах білоруської інтелігенції тема, пов'язана зі створенням в Україні автокефальної церкви, — адже до 1686 року Білорусь теж входила до складу Київської митрополії Константинопольського патріархату. Тепер цю митрополію (точніше, автономну церкву, яка напередодні Різдва отримає статус автокефальної) тепер відтворено — незважаючи на всілякі протести РПЦ, Кремля й Останкіно. Білоруси дедалі більше й сильніше усвідомлюють загрозу поглинання своєї країни Росією, і це майже нікому не до вподоби — навіть коли про це вголос промовляють замало й неохоче.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram