Існування прямого взаємозв’язку економічного розвитку держав і рівня політичної стабільності не є аксіомою. Та є винятки, пише в блозі НВ Богдан Данилишин.

В останні дні минулого року Рада з фінансової стабільності визначила три ключових виклики для України у 2019 році: уповільнення темпів зростання світової економіки і економік країн, торгових партнерів України, коригування цін на сировинні товари, та підвищення процентних ставок провідними Центробанками світу. Погоджуючись з цим, хочу розширити перелік кількома важливими викликами, на які наражатиметься Україна в цьому році.

Перший і головний виклик – продовження і можливе загострення військового протистояння на сході країни. Цьому є кілька причин:

Історико-культурна. Росія була задумана як імперія, тому її політичний код передбачає імперську агресивність. Зовнішня політика РФ проводилася ще за часів Російської імперії та Радянського Союзу – в її основі лежать автаркія і мілітаризм. Необхідність утримання територій, що входили в Російську імперію і СРСР, звучить набатом для російських владних еліт. У їх розумінні єдино ефективним вважається прямий контроль. Встановити його можна або шляхом приведення до влади «ручних» правителів, або військовою агресією.

Читайте також: Українська революція не має кінця. Боротьба за наше майбутнє триває щодня

Геополітична. Один з постулатів геополітики свідчить, що Росія як імперія нежиттєздатна без України, і якщо Росія втратить Україну, то лише питання часу, коли Росія припинить існування. Путін, судячи з усього, переконаний, що в разі входження України в ЄС і НАТО – не очевидно, але реального у свідомості Путіна – дні Росії будуть полічені. Хіба може він таке допустити?

Економічна. Воєнний конфлікт має сенс, якщо післявоєнний світ в результаті цього конфлікту буде кращим від довоєнного. Влада Росії і населення, яке її підтримує, вважають, що постановка під контроль частини території України або всієї нашої країни принесе їм економічну вигоду. Своєрідна логіка в цьому є, оскільки ринками збуту для неконкурентоспроможної за світовими мірками російської продукції можуть бути в першу чергу країни колишнього СРСР.

Всі перераховані фактори як і раніше актуальні. Росія не перестане «відчувати» імперські фантомні болі за втраченими територіями і буде намагатися відновити над ними контроль. В розумінні її владних еліт і більшості населення, головна мета полягає в тому, щоб зробити неможливим вступ нашої країни в ЄС і НАТО – тобто дії РФ по-своєму раціональні. А тому варто розцінювати ризики продовження, або і загострення військового конфлікту, як досить високі. Особливо напередодні виборів.

Другий виклик – ймовірність загострення протистояння в акваторії Азовського моря та виникнення конфліктів у Чорному морі. Для економіки це може створити серйозні логістичні труднощі для ключових експортних галузей країни – сільського господарства і чорної металургії.

За січень-жовтень 2018 року через порт Маріуполь експортували 3,6 млн. тонн чорних металів, а через порт Бердянськ – 0,8 млн. тонн сільськогосподарської продукції. Якщо Росія повністю заблокує роботу цих портів, може припинитися комерційне судноплавство в Азовському морі, й тоді наслідки для українського експорту будуть дуже серйозними. Можливість швидкої переорієнтації експорту на чорноморські порти стримується певним дефіцитом рухомого складу – локомотивами і вантажними вагонами «Укрзалізниці». Не думаю, що тривала блокада українських портів, розташованих на Азовському морі, можлива. Проте періодично Росія може – і допускаю, що буде – сковувати їх роботу. Тому необхідно продумувати і реалізовувати альтернативні варіанти транспортування експортних вантажів.

Читайте також: Гончаров: За пять лет ни одна серьёзная социально-экономическая проблема в Украине так и не была решена

Третій виклик – не варто забувати про ще один вид залежності України від Росії.Попри серйозні заходи щодо диверсифікації джерел ядерного палива для українських АЕС, значна його частина поставляється з РФ. А питома вага електроенергії, що виробляється на атомних станціях України, становить близько 50% від загального обсягу. До Росії ми вивозимо і відпрацьоване ядерне паливо – будівництво власного сховища ведеться, але немає впевненості в тому, що воно буде введено в заплановані терміни. Тобто в Росії є серйозні важелі невійськового характеру для впливу на нашу країну.

Четвертий виклик – державний борг. Згідно з даними Мінфіну станом на 1 грудня 2018 року, цьогоріч Україна повинна буде здійснити виплати з погашення та обслуговування зовнішнього державного боргу на 150 млрд. гривень (приблизно 5,4 млрд. доларів).

Успіх цієї справи безпосередньо залежить від отримання кредитів МВФ і «пов’язаного фінансування» – кредитів Світового банку, макрофінансової допомоги ЄС. Любителям покритикувати МВФ запропоную зіставити вартість запозичень у Фонді та ціну, за якою Україна, з урахуванням її економічних і політичних ризиків, може залучити гроші на зовнішніх ринках. Для «штатних» критиків Нацбанку зауважу – МВФ надає країнам-позичальникам кредити, якщо вони проводять антиінфляційну політику. Обставини складаються так, що акуратне виконання Україною зобов’язань за зовнішнім держборгом знаходиться в безпосередній залежності від виконання Меморандуму про співпрацю з МВФ. До речі, окремі вимоги ускладнюють задачу стримування інфляції – приведення тарифів на газ до «імпортного паритету» може вплинути на рівень цін в Україні. Та якщо наша країна потребує кредитів МВФ – а зараз це беззаперечно – то вимоги Фонду доведеться виконувати.

Ще більша сума – 210 млрд. гривень – це платежі з погашення та обслуговування внутрішнього боргу в 2019 році. З урахуванням добре налагодженого механізму заміщення внутрішнього держборгу, ситуація з його рефінансуванням і обслуговуванням не викликає великого занепокоєння. Проте тенденція зростання прибутковості ОВДП, що спостерігалася в 2018 році, разом із ймовірністю збільшення потреби уряду у внутрішніх запозиченнях внаслідок «подвійного електорального циклу» може викликати збільшення вартості обслуговування внутрішнього держборгу.

Читайте також: Чому економістів випускається багато, а роботи для них немає

П’ятий виклик – підтримання політичної стабільності в період «подвійних виборів» та забезпечення на її базі хороших темпів зростання економіки. Існування прямого взаємозв’язку економічного розвитку держав і рівня політичної стабільності в країні не є аксіомою. Проте щодо країн, які знаходяться в процесі трансформацій, на такий вказували багато відомих дослідників – наприклад, соціолог Самуель Гантінгтон та економіст Мансур Олсон. Перший стверджував, що «країни з більш високим рівнем як соціальної мобілізації, так і економічного розвитку характеризуються більшою стабільністю і миром в політичному відношенні. Саме економічна і соціальна відсталість відповідальні за нестабільність і, отже, модернізація – це шлях до стабільності».

Включення країни в світогосподарську систему як постачальника сировини і ринку збуту для транснаціональних корпорацій зумовлює формування відповідної олігархічної еліти, влада якої спирається на отримання ренти і робить політично і економічно неможливими спроби реалізації інших сценаріїв розвитку економіки.

Тому поряд з підтриманням політичної стабільності необхідно нарешті перейти до вирішення ключової макропроблеми – модернізації економіки України на основі реіндустріалізації, метою чого має бути повернення у світовий клуб промислово розвинених держав. Значення мають не тільки кількісні, але й якісні параметри економічного зростання. Саме через якісні трансформації – перехід від експортно-сировинної моделі економіки до індустріальної – Україна зможе домогтися підвищення кількісних подушних показників рівня життя громадян.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram