В історії культури та філософії є багато людей (наприклад, Геґель чи Гайдеґґер), які вважали, що думки – це щось незворотне. Що якщо людина чи навіть епоха помислить щось радикально нове, то це змінить історію раз і назавжди. Що ти вже ніколи не будеш таким, як до того, як певна думка увійшла в тебе й змінила тебе.

Читайте також: Ми живемо в часи липкої реальності – філософ

Але я постійно зіштовхуюся із протилежним: із тим, як до індивідів, народів чи епох думки приходять – і йдуть від них. І ти ловиш їх як перелітних птахів. Вони прилітають, бувають із тобою якийсь час – і потім відлітають. І все, що залишається з тобою – це якийсь туманний спогад. Уламки розбитого посуду

Така гіпотеза допомагає зрозуміти, чому ми повторюємо одні й ті самі помилки. Як індивіди чи як народи. З одного боку, це трагічно. З іншого – в цьому є щось потужне, бо це означає, що думки, сформульовані дві тисячі років тому, досі актуальні. Бо якщо немає нічого незворотного, і якщо історія – це не тільки прогрес чи регрес, а й горизонталь, можливість говорити крізь століття немов із сучасниками – тоді історія справді має сенс. Не як рух уперед чи назад, а як рух навколо.

Читайте також: Потребуємо більше віри – чому й у що саме

Думки – це не речі й навіть не аудіозаписи. Це як народні пісні, ніколи не записані. Вони існують тільки тоді, коли їх співаєш. Тільки тоді, коли їх думаєш. Коли вони до тебе прилітають.

Думками має займатися орнітологія.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram