Сучасний світ діє як велика машина стирання. La providence n'efface que pour écrire, писав колись похмурий католик Жозеф Де Местр – мовляв, Бог стирає тільки для того, щоб написати заново. Але сьогодні сили, що стирають/пишуть заново здаються значно більш демонічними, ніж двісті років тому. У них значно більше жорстокості, ніж вивільнення.

Читайте також: Наша цифрова пам'ять і минуле, якого не існує

Ми оточені пристроями, що пам'ятають за нас, – і які стирають у нас прагнення пам'ятати. Нинішні діти стикаються із цим ще більше, ніж ми: вражень настільки багато, що кожне з них "стирає, щоб написати заново, – і щоб бути стертим заново". У багатьох речах наші діти будуть значно талановитішими, ніж ми, можливо, значно добрішими, ніж ми, – але мені чомусь здається, що вони пам'ятатимуть гірше, ніж ми. Так само як ми пам'ятаємо гірше, ніж наші бабусі та дідусі.

Похмурий католик Жозеф де Местр, попри свій консерватизм, відкривав нову епоху, ХІХ століття, чиєю релігією буде поступ, рух уперед; тоді вважали, що людина – це істота, здатна рухатися вперед, і що саме це відрізняє її від тварин і "нижчих рас", що завжди рухаються по колу. Але сьогодні рух уперед часто є банальністю і, як це не дивно, часом найменш гуманною часткою нас самих: прагненням знищити те, що щойно пережив.

Читайте також: Мрія про "ще один раз". Чого ми прагнемо до повторень

Людина є істотою, здатною рухатися вперед, це правда, – але вона також є істотою, здатною озиратися назад, здатною зупинятися і переводити подих, здатною сказати далекому минулому "це також я", здатністю пам'ятати і дякувати за те, що було сто чи тисячу років тому.