Люди протестують по-різному. Той вихлюпує злостивість на оточення, інший у соціальних мережах, а хтось заповзято маніфестує її на вулицях, пише для "Тижня" Тарас Лютий

Але хочеться знати, чи не набридне колись невдоволеним щоразу виходити на майдани й чи не вдовольнятимуться вони просто тим, що почнуть запобігливо віддавати свій голос на виборах проти обридливих можновладців? Звісно, вигороджувати конформізм не випадає ніяк. Але наскільки є виправданою позиція, коли роздратування зводиться тільки до того, щоб завжди бути проти всіх і вся?

"Що означає бути незгодним?" – саме таку альтернативну назву могла б мати книжка Мішеля Онфре "Сила життя. Гедоністичний маніфест" (2006). Її автор прямо проголошує свою життєву незгідність передовсім із інтелектуальним мейнстримом, тобто з постійно нав’язуваними ідея­ми. Зокрема, він визнає, що бодай у сфері історіографії нас запевняють в істинності певних ідеологем. Наприклад, вважається, що сформувати філософію було під силу лише європейцям, а тому цілком виправдано вони усували від цієї справи жінок і представників інших народів. Ба більше, стає вельми важливим, яку саме філософію визнавати за справжню.

Не дивно, продовжує злостувати Онфре, що нас здавна й неухильно привчають до ідеалізму, а решту вчень, як-от матеріалізм, гедонізм, релятивізм та багато інших, норовлять визнати небилицями, які нібито не пасують до цієї вічної рефлексії. Чим це закінчується? Переважно тим, що домінантна історіографія змушує соромитися нашого земного існування, а найбільше мислення, на підставі якого ми прагнемо зробити життя радісним, бажаним і щасливим.

Читайте також: Письменник: У нас люди ніколи не чули еліту. І не збираються

Гаразд, а що тоді доводиться протиставляти настирливо-нав’язаній думці? Відповідь Онфре може комусь видатися несподіванкою: не боятися спиратися на власну персональність, а отже, говорити від свого імені. Лише особистісний досвід ще якось годен розбурхати оригінальність. Адже в нашому "я" десь глибоко жевріє дещо небувале, але цілком придатне вивести з наїждженої колії. 

Недарма ж у біографіях багатьох мислителів вряди-годи помітна мить схожого потрясіння: Авґустин приймає католицизм, почувши манливий голос у міланському саду; звалившись із коня, Монтень формулює для себе епікурейську етику смерті; три Декартові сновидіння в одну ніч наштовхують його на розробку доктрини раціоналізму; Ніцше в мандрівках швейцарськими Альпами відкривається невимовна ідея вічного повернення.

Отже, щоб не стати посіпакою, махінатором або функціонером від влади, варто починати із себе й витворювати філософію, виходячи з власного життя. Натомість офіційна істина тільки зніматиме потребу в критиці й дискусії. Тому часом доречно вдаватися до того, що широкий загал зазвичай визнає за примхливість. І суттєва роль, наполягає Онфре, не в останню чергу належить прагматичному й утилітарному підходу, влучно закарбованому в максимі Шамфора: відчуй сам насолоду, яка не містить шкоди, і донеси її до інших. Погодьмося, смілива теза! Бо насолоду частенько схоплюють поверхово, зводячи до паразитування. 

Усе ж таки Онфре впевнений: необхідно показувати, що наше життя є наскрізним процесом творення самих себе. Або, за словами Плотіна, треба вчитися ліпити власну статую. Тоді задоволення можна буде збагнути радше як доповнення до своєї недовершеності та недосконалості.

Читайте також: Небезпечна війна: спочатку ми знищуємо одне одного, потім знищують нас

Вочевидь, іще замало обмежитися приватним задоволенням, перебуваючи ніби в затишній мушлі й не наважуватися вийти з неї. Проте що таке сьогоднішній світ? Онфре поспішає визнати його ліберальним пеклом, у якому злидні, корупція, мафія, олігархи, споживацтво квітнуть пишним цвітом. А ринково-ліберальну ідеологію він узагалі ладен охарактеризувати як утопію, де з обачністю лиса царюють своєрідні мікрофашизми.

Якщо правлячі структури жваво й уміло перелаштовуються та діють локально, звідси має виростати переконання, що революції більше не приводитимуть до ґрунтовних змін. Хоч би скільки ми брали участь у масових протестах, усе знову повертається до тих самих початків. Якими ж мають тоді бути конкретні зміни й де їх шукати?

Доцільно пристати до помислу Етьєна де ля Боесі, який твердив: влада поширюється лише на тих, хто з нею погоджується. Тому, порівнюючи нинішню владу з Ґуллівером, Онфре закликає до гедоністичної політики – вчитися гуртом закріплятися на тих клаптиках простору, де панівним моделям не вдалося встановитися остаточно, й чинити мікро­спротиви невеличкими спільнотами.

Така програма дій, може, й бачиться привабливою. Та саме з дієвим аспектом найчастіше й виникають проблеми. Допоки вважатимемо, що хтось прийде й наведе лад, доти доведеться погоджуватись і з тим, що якась політична сила ліпитиме з нас абищо на свій смак. Натомість має настати той час, коли для створення порядку прийти мусимо саме ми.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram