Моя бабуся дуже не любила зиму. І часто казала, що найбільше не хоче вмерти зимою. Ми жартували вдома з оцих її слів. Я казала: "Слухай, але ж взимку не так образливо помирати, – холодно, сніги, руки-ноги дубіють – нічого хорошого, можна спокійно собі помирати. А от літом помирати точно образливо! Усе квітне й буяє, а тебе немає!"

Бабуся вислуховувала наші жарти, клопочучись по господарству, і незміно відповідала одне й те ж: "Як помру взимку, то люди настраждаються копати могилу. Земля мерзла – лопати погнуться, поки викопають".

Бабуся померла в саму маківку літа – 5 липня. Перед тим кілька місяців промучилася після погано зробленої, невдалої операції. Мама відвезла бабусю у лікарню в райцентрі, чомусь не повідомивши нам. Лікарня погано оснащена, із поганими умовами. Лікар чітко сказав про гроші. Одразу ж. Мама пообіцяла гроші через три дні. Коли ми з сестрою мали приїхати додому. Не хотіла нас турбувати завчасно – так сказала нам потім, пізніше. Лікар всі три дні ходив кожного ранку до мами, яка сиділа поруч із бабусею, і запитував, чи приїхали онуки, які мають привезти гроші. Я приїхала – і хірург з анестезіологом матеріалізувалися миттєво. Я навіть не встигла привітатися з бабусею. Гроші я їм віддала, звісно.

Читайте також: Писательница: У каждого своя зима

Потім, трохи пізніше, наші здогадки були підтверджені – бабусину операцію можна було зробити по-іншому, щадними методами. І не погіршувати аж настільки якість останніх місяців її життя…

Бабуся відійшла тихо недільного ранку. Ми з’їхалися на похорон. Було жарко; квітли троянди на нашому подвір’ї, дозрівали черешні на великому дереві серед нашого двору. Усе так, як вона любила. І померла, коли хотіла. Серед літа.

Відтоді з бабусею я відчуваю якийсь дивний і містичний зв’язок. Вона мені снилася всього кілька разів за 20 років після смерті. І кожного разу перед тим, як у мене в житті відбувалися важливі зміни. Наче попереджала. Берегла.

Я – невіруюча людина. Не ходжу до церкви. Але колись у Санкт-Петербурзі, піддавшись впливу компанії, поїхала в лавру Олександра Невського. Як усі, купила свічку. Не знаючи святих на образах, пішла ходити лаврою, вибираючи той образ, який мені найбільше б сподобався. Вибрала, підійшла, запалила свічку – і лише тоді побачила, що то свята з іменем моєї бабусі… Так гірко, як тоді біля лика з іменем моєї бабусі, я ніколи не плакала…

А вночі бабуся мені приснилася. То був один із найскладніших періодів у моєму житті. Уві сні я розповідала бабусі про свої тривоги і складнощі. Вона уважно слухала. Так, як уважно слухала мене тоді, коли була живою. Кивала головою. Дослухала і сказала: "А знаєш, пошли їх усіх під три чорти. Нікого не слухай. Тільки себе. І роби так, щоб тобі було добре". Вона завжди так казала: послати під три чорти всі проблеми.

Я прокинулась із цими її словами. І якось все стало на свої місця. І я запам’ятала: "Слухай себе, і роби так, щоб тобі було добре".

Бабуся теж була не дуже віруючою людиною. У церкву ходила лише на Великдень. Казала мені: "Ходжу про людське око. Щоб люди мене не судили".

У неї була подруга – сусідка баба Меланка. Фанатично віруюча жінка. Не пропускала жодного богослужіння в місцевій церкві. Баба Меланка приходила в гості до моєї бабусі; вони часто сиділи разом, розмовляли; по неділях, як Меланка поверталась із церкви, дозволяли собі випити по склянці домашнього вина. Меланка намагалася навернути мою бабусю до релігії. Ну й щоб разом до церкви ходити. І періодично між ними відбувався такий діалог: "Меланко, от ти така набожна, віруюча, а діти у тебе нещасливі", – починала моя бабуся, коли тиск подруги вже був нестерпним.

Варто сказати, що обоє дорослих дітей Меланки страждали на алкоголізм, через це мали проблеми в сім’ях.

Меланка мовчала деякий час. А потім відповідала завжди одне й теж саме: "Знаєш, Пашо, кого Бог любить, того й випробовує. Треба все смиренно приймати".

Моя бабуся не вірила в таку теорію і нічого смиренно не сприймала.

Коли я вже виросла, ми багато з нею розмовляли. І вона мені якось розповіла про свої стосунки з Богом: "Я дуже ображена на Бога. Дуже".

Я дивувалася: "Ну як можна бути ображеною на Бога? Він твій сусід чи родич? І взагалі – його ж наче не існує. Що за примхи, бабусю?"

У бабусі трагічно загинув чоловік. У віці 39 років. Утопився в морі. Куди поїхав із братом, який здалеку прибув у гості й страшенно захотів терміново на море, і купатися. Усі мої предки жили в селі, що на березі Чорного моря, на півдні Одещини – там, де колись була територія Румунії. Дідусь мав хвору ногу. Дуже не хотів того разу їхати на море. Але брат наполягав. Що сталося – так і не зрозуміло. Скоріше за все, судома звела ногу. І все…

Дідусь, якого не стало до мого народження, був дуже хорошим чоловіком і батьком. Бабуся скупо про нього розповідала. Але ми знали і від сусідів, і від неї, що в сім’ї він голосу не підвищував, не те, щоб руки простягати чи кулаками стосунки з’ясовувати, як частенько відбувалося навкруги. Бабуся з дідусем були бідні, як церковні миші, але жили дружно, у любові і злагоді.

Чи треба було казати, що втрата "золотого чоловіка", як називала його бабуся, назавжди підірвала її віру в справедливість і в Бога?

Бабуся так ніколи й не вийшла вдруге заміж. І на мої запитання відмахувалася, як від набридливої мухи: "У кожного є свої діти, нехай ними займаються. Моїх дітей жодний чоловік не буде любити. Та й такого, як Олекса, більше немає…"

Бабуся повторила практично долю своєї матері, теж удови. Прабабуся втратила чоловіка у віці 28 років, залишившись із трьома маленькими дітьми на руках. Той пропав безвісти під час Першої громадянської війни. І 60 років прожила сама, відхиляючи будь-які пропозиції заміжжя. Так само й бабуся була самотньою протягом 40 років, до смерті…

У бабусі були цікаві й нехарактерні стосунки між нею та її невісткою, дружиною сина. Бабуся завжди, у всіх ситуаціях була на боці своєї невістки. Коли та сварилась із чоловіком, то йшла не до своєї мами, а до свекрухи. Бабуся сварила сина, не з’ясовуючи, хто в конкретному випадку був правий. Вважала, що чоловік має дбати про свою дружину й ніколи її не ображати. Таким, власне, був бабусин чоловік…

А ще бабуся пекла високі хлібА й "василі", так у нас називали маленькі хлібці, і несла їх ще теплими у фартусі через усе село – невістці. І в неї завжди були, найсмачнішими і моїми найулюбленішими, печені в печі пиріжки з бринзою, із тіста на винних дріжджах – "затірці", як у нас їх називали. Я їла такі лише тоді, коли була живою бабуся…

Моя бабуся дожила й побачила мою доньку – свою правнуку. Дуже її любила. І весь час бідкалась, коли та бігала недостатньо тепло одягнена, із бабусиної точки зору.

– Дитина розв’язана й розпатлана. Дайте їй хустку, а то у вуха надує, – бідкалася вона.

Ми сміялися, тому що вітер був лагідним і нікуди не міг надути взагалі.

Бабуся завжди про нас бідкалася. Діти й онуки були сенсом її життя. Вона нас любила, розуміла, не сварила, жаліла.

Я вперто вожу за собою бабусину скриню. По своїм домівках. Переїжджаючи з місця на місце. Скриню відреставрував мій чоловік, а розписала фарбами моя подруга. Та скриня – бабусин посаг. Їй мама справила, коли бабуся виходила заміж. У 1940 році. На віці скрині записували важливі дати в житті сім’ї – народження дітей, наприклад. У ту скриню я любила заглядати, коли бабусі не було вдома. Заперту на замок, я навчилась її потайки відкривати, і могла годинами розглядати скарби, заховані в ній. Там бабуся тримала вузлик із "одягом на смерть, щоб ви не шукали, коли прийде час". Власне, так робили всі жінки її покоління. Там були складені ткані доріжки й килими, відрізи тканини, барвисті платки й хустки, святкова одіж.

Бабусина скриня тепер моя. І я знаю, що бабусі точно б сподобалося, що я її не викинула, а тримаю у себе. І бережу ілюзію присутності бабусі в моєму житті.

У бабусі були улюблені ласощі – халва і протерта захолола квасоля, розлита по тарілках, присмачена зверху смаженою карамелізованою цукром цибулею. Якщо халва ще була нічого для мене, то квасоля із цукром – верх перекручення.

А бабуся, поробивши всі справи, сідала до столу, брала тарілку із застиглою солодкою квасолею і насолоджувалася. Ласощі із часів голодного дитинства.

Читайте також: Писательница: Благодаря им я вспоминаю, как это важно – находиться в окружении живых людей

Ще вона любила взяти скибку свіжоспеченого хліба, піти у виноградник на городі, сісти біля корча та їсти виноград, закусуючи хлібом. То для неї був повноцінний обід. Або кавун із бринзою. Або помідори з бринзою. Вона таке любила. І я люблю все, що любила вона. Хіба що крім солодкої квасолі.

Бабуся була худенькою, тендітною; усе життя – 45-50 кілограмів. Швидко рухалася, усе встигала, практично не хворіла.

А ще вона дуже гарно співала. У селі й досі пам’ятають її дуети з невісткою. Вони часто на різних сімейних святах співали разом. Жодна онука, а нас у бабусі четверо, не співає. Від слова взагалі. Зате зараз співають мій онук і моя онука. І я тішуся, коли їх чую. Наче привіт мені від моєї бабусі…

Пишу зараз – і розумію, що в пам’яті починає стиратися її образ, її звички, її голос… Але ловлю себе на думці, що коли мені не вистачає слів від радості чи від нерозуміння ситуації, коли мені треба охарактеризувати якийсь процес чи проблему, я згадую її прислів’я, її фрази, її порівняння. Я розмовляю її словами. Бо краще й не скажеш. Бо слова дитинства з тобою залишаються назавжди.

І я хочу хоча б наполовину бути схожою на свою бабусю. І хочу, щоб мої онуки через роки зберегли в серцях відчуття теплоти, якими я намагаюсь їх огорнути. Як мене колись огортала моя бабуся.

Тому що без відчуття родинної теплоти жити завжди тяжче.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram