Є у нас така хвороба: коротка пам‘ять – довгі сльози. 

Плакати-ридати, що, мовляв, триста (вже більше!) років була Україна в ярмі, згадувати Хмельницького з Переяслівською Радою, шкодувати за Січчю, яку знищила Катерина, вивчати що і як було і «чий Гоголь» – то все нормально. Але, як казала Олена Теліга, то все «балачки для патріотичних салонів».

Читайте також: Журналіст: Крути дуже нагадують сьогодення

А от вимагати «бабла-тарифів-пенсій-і т.п», дерти горло за популістів, клоунів і брехунів, коли ще не висохла кров на Східних могилах – і завтра може бути нова (адже йде війна, яка почалася не зараз, а ті ж самі 300 років тому!), волати про зубожіння, коли під Новий рік візочки у супермаркетах тріщали від продуктів, а нині – смітники переповнені упаковками від «жрачки» – це вже не балачки, а дії, через які знову можна опинитися у совку.

Читайте також: "Пісні Української революції" – у вільному доступі

Жалієш бабцю – купи їй молока і хлібця з маслом. Хочеш, аби посадили «корупціонера» – почитай за що і через який час найкращі адвокати нарешті зможуть притиснути «Аль Капоне» (!). Хочеш відпочити «на Мальдівах» – працюй, не заздри і зроби щось для себе і своєї родини. Хочеш завтра закінчити війну – йди до хлопців, вони скажуть ЯК. Не можеш – не скаржся. Вір тільки фактам, а не обіцянкам.

П’ять років – не триста. Чому ж комфортніше говорити про «триста» – і забувати про ці п’ять – такий мізерно короткий час, за який жодна (!) країна у світі не пройшла б ТАКИЙ шлях, як ми! 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram