MENU

Випити з дідом через 24 роки по його смерті

1834 0

Десь у тринадцять років кожен мислездатний і стражденний дорослішанням розпочинає писати щоденник. Зазвичай довше за кілька тижнів такий бортовий журнал емоцій та амбіцій не переживає і деградує до чернетки з математики чи словника з англійської. У дорослих людей вражень більше, як і причин їх занотовувати. Проте на серці відкладається суміш розчарування й утоми, сумнівів й очікування. От якби сталося щось справді важливе – відкрив новий континент, пострибав на поверхні місяця, врятував Мерилін Монро чи встановив світовий рекорд – пиши щоденник. Не можеш – найми письменника й отримай мемуари та біографії, що краще за будь-яку мотиваційну літературу надихатимуть нові покоління століття після твоє смерті – одначе так міркувати не слід – кожна людина варта уваги. Не вірите – пригадайте щасливі обличчя археологів, які щойно відкопали глечик із стародавнім медом. Це ж просто мед, але сотні років, що пробігли повз глиняні стінки горщика, перетворили його на магічне свідчення правдивості минулого.

Якось перед Днем народження я прибирала у старих і не своїх шухлядах. Єдиний вид прибирання, який приносить хоч якусь радість – радість дослідження невіданих територій чужих збережених речей. Поміж старих інструкцій і непотрібних квитанцій у руки мені впав дідовий щоденник. Хоча не зовсім так, у нього була горда інакша й дещо діяспорна назва – денник, і всього тридцять сторінок тексту. Зважаючи на обсяг і відсутність у діда особливого літературного таланту, решта родини лишилися до цієї знахідки умовно байдужими, для мене ж із кожним роком вона отримує інші прочитання. Я думаю впорядкувати свої аргентинські історії у співавторстві з дідом, а поки розповім вам лише цікаву нещодавню пригоду і спробую переконати, що писане слово – найкращий спосіб комунікації поколінь, які могли розминутися.

Читайте також: Бути разом із предками: зустріч живих із тими, хто відійшов

Дід помер, коли мені було майже одинадцять. На той час ми серйозно і якісно дружили, розмовляли про все на світі, й він купував мені жуйки. Питання, які я ставила тоді, суттєво відрізняються від тих, які поставила б сьогодні. Та навіть якби така можливість була, різниця віку й досвіду призвела б до багатьох похибок у його висловлюванні та моєму сприйнятті. Свій же денник він писав майже в моєму віці, акурат перед і під час епохального повернення з Аргентини в Радянський Союз 1950-х. Двадцять років дитинства, юнацтва й дорослості на латиноамериканському континенті зробили своє, й поміж його українських слів трапляються гішпанські примовки (то так уже вимовляв дід у час мого дитинства). Епізоди із роздумами, ідеологічні вивихи, прямі репортажі та просто згадка – "немає нічого смачнішого за Bols". На все свій час, читана раніше – ця фраза лишала мене байдужою, але щойно облаштований у домі міні-бар і жага до його наповнення змусили податись у ґуґл-пошуки.

Виявляється, Bols – це найдавніша у світі нідерландська гуральня, названа на честь свого засновника й одного з головних акціонерів голландської Ост-індійської кампанії Лукаса Больса. Зібрані з усього колоніального світу прянощі й екзотичні фрукти надихали майстрів на створення найрізноманітніших лікерів і настоянок. Щоб це не видалося рекламою, не переповідатиму багато про їх широченний асортимент і провідну академію баменів, засновану Bols, про мистецьку ретро-рекламу та про рецепти коктейлів. Головне тут не бренд і його цікава історія, а новий крок у моїх стосунках із дідом. Через 64 роки з часу його повернення з Аргентини та через 24 після дідової смерті мені таки вдалося випити з ним напій, що був вартий згадки на тридцяти сторінках його щоденника.

Читайте також: Крихти життя й фільм у пігулці

Знаю, можливо, він пив не обраний мною смородиновий лікер, а якусь міцну анісівку, але всупереч відстані в часі та просторі ми таки поспілкувалися. Я спробувала напій, який він радив, навіть не уявляючи про моє існування, напій, який він пригадував, обираючи пароплав через Атлантику, й напій, про який наступні роки він міг лише мріяти.

Прості щоденники та буденні записи, листи й робочі нотатки – то величезний скарб для наступних поколінь. Для того, щоб відправляти їх у майбутнє, не обов’язково бути загальнонаціональним героям чи знаним письменником. Мить, коли відчуваєш людину, якої давно немає, – безцінна, як і можливість побачити, яким був твій дід до того, як стати твоїм дідом, а випити з ним через 24 роки після його смерті – то взагалі варте окремого допису.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Анна ДАНИЛЬЧУК


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини