Понад усе прагнучи нових облич, здається, ми досі не готові до того, щоб вони з’являлися. Бо нові – це не просто не старі, а ті, хто став лідером за іншими принципами, ніж попередники, пише для "Тижня" Єлизавета Гончарова

Звичний алгоритм структурування в нашому суспільстві за інерцією досі працює за принципами зручності, а не дієвості. Ставлення до лідерства формується мало не з пелюшок, тому підсвідомо для багатьох воно видається природним і єдиним можливим. Наприклад, попри різноманітні соціометрії, які в дитячих колективах уже давно планово проводять психологи, вчителі або тренери, лідерами класів чи загонів, як і раніше, призначають зручних слухняних відмінників і підтримують їх. А тих, хто виявляє реальні лідерські вартості, відтісняють якомога далі, на неформальний рівень, часто маргіналізуючи за висунення непідконтрольної ініціативи. Так зручно керувати колективом, але зовсім не дієво для розвитку суспільства.

Читайте також: Як покласти край пануванню демократичного феодалізму в Україні

Це працює й у дорослому житті: згадайте звичайних керівників профспілок чи громадських активістів, що живляться біля влади. Можна довго пояснювати, чому так відбувається, але є те, що є: суспільство традиційно толерує "правильних" призначених лідерів, тоді як виявляти власну ініціативу доволі часто вважається чимось соромітним, особливо якщо йдеться про публічну участь у політиці. Але це не заважає, до речі, бути незадоволеним старими можновладцями й волати про критичну потребу в нових високопрофесійних обличчях, які повинні з’явитися на політичному небосхилі країни фактично з нізвідки, без сходинок, за допомогою чарівної палички... 

Безперечно, ми дістали шанс відчути, що може бути по-іншому: Майдан і війна виявили достатньо справжніх лідерів, які не чекали дозволу на ініціативу й показали потужну силу людей різного фаху, досвіду, ідейного спрямування. Серед великої кількості тих, хто став активним на тлі цих подій, звичайно, знайшлося чимало простих критиканів і нечесних на руку чи думки. Але більшість продемонструвала справжню соціометрію із практичним застосуванням організаторських навичок, рівнем довіри людей, розумінням процесів, і нею потрібно з розумом користуватися. Але, на жаль, процес вирощування лідерів і політичної еліти, який ніде й ніколи не може бути швидким і простим, сучасному українському суспільству нецікавий.

Політична кар’єра знизу догори в нас фактично неможлива: новоявлені лідери вискакують, як чорт із табакерки, не маючи ані досвіду роботи на місцях, ані справжньої команди з чіткими цілями, напрямками та навіть історією діяльності. А це, на мою думку, не нові обличчя: вони так само "призначені", як усі ті, кого вже не бажає бачити електорат. І хоч би скільки ми прагнули зміни старих на нових, без будівництва системи вирощування кадрів для політики, побудованій на інших принципах, це буде чиста фікція. Політиком може стати людина будь-якої професії, але вважати, що не треба напрацьовувати досвід саме в цій сфері, – критична помилка.

Читайте також: Пекар: Наш основний ресурс модернізації – громадянське суспільство

Поки що в багатьох галузях ми далі йдемо звичним шляхом, на якому втрачаємо цінні кадри. Справжні лідери різного масштабу розчаровуються, втомлюються, їм бракує підтримки суспільства, вони починають боротися одне з одним і вже не бачать себе в подальшій діяльності, бо умов для зростання й ефективної роботи, за окремими винятками, не створено. А без потужної підтримки політичної партії більшість активістів на місцях дуже швидко "згасає" та припиняє діяльність, не в змозі самотужки протистоя­ти системі.

Те, що бачу сьогодні, навіть без прив’язки до виборів глави держави: різноманітні громадські ради, в які для покращення та контролю за роботою влади пішли активні люди, поступово перетворилися на формальні утворення. Когось туди просто не допустили, щоб не скандалив зайвий раз, а хтось зневірився в цій справі, не побачивши з боку чиновників навіть бажання слухати та змінюватися. Громадські активісти жахаються від слова "політика", бо одразу наражаються на звинувачення в піарі та корисливості своєї діяльності.

І хоча в місцевих осередках політичних партій почали з’являтися нові люди, часто вони не готові співпрацювати за тими принципами, які там практикують, і з тими одіозними особистостями, які своєю присутністю фактично дискредитують ідеї своєї сили. Сумно, але починати довгий забіг у велику політику ніхто, за рідкісними винятками, не наважується, бо принцип прозорих і зрозумілих політичних сходинок у нас, на жаль, поки що не працює. А отримати нові обличчя хочеться тут і зараз. Наприклад, натиснувши кнопку пульта для телевізора. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram