MENU

Як це – бути двічі переселенкою? Розповідає жінка, сім'я якої виїхала з Криму, а потім з Луганська

1539 0

У 2013 вона жила у Криму, брала участь у місцевому Майдані. Далі був референдум, вимушений переїзд у Луганськ, війна та полон чоловіка. Все це не змусило змінити проукраїнську позицію. Нині з сім’єю мешкає у Конотопі. Переселенка Інесса Степанова розповіла Конотоп.Сity вражаючу історію життя.

Про життя у Криму

До 2008 року жили з сім'єю у Луганську. Викладала російську іноземним студентам у Східноукраїнському національному університеті ім.В.Даля. 11 років працювала діджеєм на «Радио Шарманка», «Хит ФМ», «Мелодия», «Русское радио», «Континент» і «Мегаполис».

Переїхали у Ялту. Орендували квартиру в селищі Нікіта, поруч з Нікітським ботанічним садом. Будували плани на майбутнє. У 2013 році сину Степану було 6 років, тому вибирали школу, до якої він ходитиме. Думали, як продати квартиру у Луганську і купити в Ялті. У чоловіка була хороша робота у ресторанній сфері, він непогано заробляв.

Краєвиди з вікна, з сімейного архіву Степанових

Про ялтинський Майдан і «зелених чоловічків»

Підготовка до референдуму, «зелені чоловічки» на кожному розі, російські прапори — це все про 2014 рік. Міліція і прокуратура відразу ж «лягли» під окупантів. Знайомі силовики говорили, що їх давно «обробляли». Розповідали про великі зарплати і пенсії. «Автобусів з бандерівцями» боялися лише найдурніші.

Коли були революційні події у Києві, місцеві сприймали так, немов це відбувалося десь далеко. Але їх лякали, що Майдан може трапитися в Криму і «фашисти будуть вбивати дітей».

Ми з чоловіком ходили на «Ялта-Майдан». На ньому спершу збиралося чоловік 15-20. Переважно молодь. Акції були мирні: стояли з плакатами «Геть Януковича». У селищі в принципі ніколи не мітингували, тому перехожі сприймали акцію як дикість. Нас навіть міліція спершу охороняла.

До референдуму у всіх санаторіях жили військові люди. Все готувалося заздалегідь і ретельно

Коли з'явилися «зелені чоловічки», були люди, які їм противилися. Ветерани-афганці влаштовували мітинг на підтримку України, але їх жорстоко розігнали

Читайте також: Волосся стає дибки. Історія про те, чому діти переходять на російську мову

Афганці були і на майдані, і на антимайдані. А ще місцеві маргінали організовувалися в так звану «самооборону».

Як тільки почалися заварушки, мені зателефонував знайомий журналіст з ТРК «Україна». Попросив як очевидця по Skype прокоментувати ситуацію в Криму для програми «Говорить Україна».

Я була на екрані секунд 30-40, але сказала, що Крим — це Україна. Наступного дня зі мною вже не віталися місцеві, називали наркоманкою нечесаною. Інтелігентні жінки перетворилися на жорстких «ватників». 90% знайомих сильно розлютились на нашу родину.

Про кримський референдум

На референдумі було повно людей. Не 98%, але дуже багато. Кульки, музика. До мене підходив знайомий, запрошував голосувати. Відповіла, що немає місцевої прописки, але, як виявилося, вона там була необов'язковою.

Майже всі підприємці спочатку підтримували Україну, адже розуміли, що буде з їхнім бізнесом в Росії. Знаю, що вже потім в магазини приходили «перевіряльники» і вимагали 500 тисяч рублів (приблизно 210 тисяч гривень) за «відповідність російському законодавству».

Були ідейні люди, які виїхали в Україну. Знаю родину, яка розпалася через різні погляди. Ми переїхали, бо мали квартиру у Луганську. Але не тільки цей факт став вирішальним: ми завжди були і залишаємося патріотами своєї країни.

Минуло п’ять років, і більшість знайомих в Криму почувають себе добре. У південне узбережжя вкладають величезні гроші, тому у них значно зросли зарплати. Не думаю, що там найближчим часом настрої людей зміняться. Там, на відміну від Донбасу, не було війни.

Про переїзд та події в Луганську

Після референдуму у мене на нервовому грунті відмовив хребет — не могла ходити. Ми і так планували виїхати, але додалося ще декілька причин це зробити. Потрібно було лікувати спину. А ще не хотіли, щоб син навчався за російськими законами.

Біля лікарні у Ялті, з сімейного архіву Степанових

У Луганську залишилася квартира, друзі. Пам’ятаю, що тоді мені писав знайомий з Москви. Він попереджав, що після Криму вони нападуть на Луганськ. Я тоді не вірила.

Ми бачили ситуацію в Луганську, але не думали, що буде війна. У Криму багато хто був за РФ, в Луганську цього не відчувалося. Я переїхала в кінці квітня 2014 року. Потрапила в лікарню — на ній ще висів український прапор. Буквально через тиждень він зник, з'явилася «охорона» маргінального вигляду. Блокпост встановили, написали на стіні «Луганск — это Россия».

Біля обласної лікарні у Луганську, з сімейного архіву Степанових

Ми жили поруч з обласною лікарнею. Там краснодонська траса, яка на Росію, ВВАУШ [Вище військове авіаційне училище штурманів]. Все бачила: колони військової техніки, захоплення казарми, поранених у швидких.

У травні з Криму приїхав чоловік. Вирішили відправити сина у Конотоп, до бабусі на канікули. Думали, що це все скоро закінчиться. Навіть тоді не усвідомлювали ситуації.

На той час в Луганську вже зникали люди, наші знайомі. Розстрілювали машини, грабували людей — панував хаос та беззаконня.

У липні зник мій чоловік. Як пізніше виявилося, «потрапив на підвал СБУ»

Мабуть, хтось сказав, що багатий. Його затримали, оголосили зрадником. Він начебто був спонсором «Правого Сектору». Але далі просто вибивали гроші. Дивом вдалося звільнити.

Про Конотоп і ставлення місцевих до війни

Після полону чоловіка єдині, з ким я розмовляла, були волонтери благодійного фонду «Восток SOS». Вони допомагали його звільняти, вони ж радили поїхати звідти. Ми вирушили у Конотоп, до моєї мами, без речей і грошей. Думали через певний час повернутися. Класика.

Разом з чоловіком і сином, з сімейного архіву Степанових

Тут — друзі дитинства. Вони були шоковані нашими історіями, але й досі, здається, до кінця не розуміють, що там [на Донбасі] відбувається. Деякі знайомі кажуть, що їм шкода людей з обох сторін. «Я за мир», — кажуть, і все. Вони не розібралися в ситуації, їм це нецікаво.

Лякає, що вони не розуміють, наскільки близько звідси Росія. Тут для СБУ роботи дуже багато. Їду в маршрутці, слухаю розмови місцевих — волосся дибки стає. Бабусі кажуть, що Україні потрібен проросійський президент, потрібно дружити з Росією. Часто з чоловіком не витримуємо і вступаємо у діалог. Днями бабуся підійшла і подібне розповідала.

Читайте також: Головним виміром безпечної реінтеграції Донбасу має бути людина – Безсмертний. ВІДЕО

— А як же Крим і Донбас? — запитав чоловік.

— Крим завжди їм належав. А за Донбас проросійський кандидат домовиться, — відповіла жінка.

— І на яких умовах?

— А яка різниця? Нам потрібно дружити з Росією. Подивіться, який великий спільний кордон з ними.

Потім дізналися, що це вчителька з 40-річним стажем. Інтелігенція. Такі пенсіонери є і в Криму, і в Луганську. А ось молодь інша, більш патріотична і прогресивна.

Про дискримінацію переселенців

Як такої дискримінації не було. Єдине, що турбує — наше право обирати. Хочемо брати участь у будь-яких виборах, як решта громадян.

Дитину в першому класі спочатку дражнили сєпаром. Сказав, що з Луганська, а йому: «О, сєпари приїхали!». Син ображався, адже вважає себе українцем. Він ще в Криму, коли побачив російський прапор, сказав, щоб його поруч з цією ганчіркою не водили.

Син Степан, з сімейного архіву Степанових

Знайти квартиру було важко. Бачили луганську прописку — відмовляли. Тут складно орендувати житло з більш-менш нормальними умовами.

Ще відмовляли, тому що з нами переселилися кішка з морською свинкою. Але знайшлася жінка, яка сказала: «Діти? Добре! Кішка? Чудово! Мишка? Ок! З Луганська? Немає проблем!» Умови не найкращі, але головне, що дах є. Я коли плакала, що пральної машини не було, син сказав: «Не плач, мам, головне, що ми живі». З часом налагодили побут.

Про цінності

За останні роки наша сім'я зіткнулися з дуже великими труднощами. Величезна кількість смертей і дивом визволений з полону чоловік. Ми залишилися такими ж людьми, зі своїми поглядами. Більше стали цінувати сім'ю, гостріше реагуємо на всі ці розмови про політику. Єдине, що тримає зараз на плаву — це сім'я.

Домашня бібліотека. Майже все — про війну, з сімейного архіву Степанових

Коли подружки починають розповідати про свої домашні проблеми, скаржаться на зиму і сірість — іноді можу матюкнутися у відповідь. Кажу: у вас руки і ноги на місці, вас не бомблять, тут не стріляють — все нормально, заспокойтеся.

Повернулися б ми в Луганськ? Ні. Я б туди один раз приїхала провідати могили друзів і рідних. І розпрощатися. Усе.

Постскриптум

Дві піали Інесса Степанова

Мрію подякувати людині, яка у Конотопі віддавала речі переселенцям. Взяла ці піали у пункті допомоги. Дуже хочу дізнатися контакти цього добродія. П'ятий рік про це думаю.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram 

Андрій КРИВУЛЬКО


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини