П'ять років тому ми виграли свою першу битву в Другій російсько-українській війні (Перша російсько-українська війна була 100 років тому, якщо хто забув, і закінчилася спершу маріонетковим утворенням із столицею в Харкові, а остаточно – Голодомором).

А Друга почалася тієї зими. Тільки ми тоді про це ще не знали. (А хто знав, воліли мовчати – й мовчать і досі).

(Як зараз чую голос одного західного – промосковського! – журналіста, що дзвонив мені назавтра після розстрілів, 21.02.2014, буцім "домовитися про інтерв’ю", – і його гидотне "інсайдерське" питаннячко, від якого я вмить, як од повернутого вимикача, побачила події минулих трьох діб очима ворога, очима їхнього "клюєвсько-патрушевського" штабу: "Чому ж ви не розбігаєтеся?!", – розстріли мали зчинити на Майдані паніку, вкинути центр Києва в хаос, де вже нікому ніколи не розібрати – хто там що палив і хто в кого стріляв...)

А ми просто не помітили тоді їхніх планів, як не помітили би планів холерного вібріона чи кишкової палички. Ми були зайняті – ми оплакували наших загиблих. Приголомшена столиця надовго впала в скорботну тишу: в жалобу.

Читайте також: Зміни системи не досить: на перешкоді реформам – стіна власного "я"

Ми не помітили (не всі й не відразу), що з Києва потім на два тижні зникла була вся міліція – вся державна охорона порядку. Але нам, накритим, як хмарою, трагедією Небесної сотні, навіть ДАІшники тоді не були потрібні – так чемно й уважно до ближнього ми тоді їздили напівспустілим містом. І весь цей час, усі два тижні, московські ЗМІ на весь світ кричали, що в Києві "погроми" – вперше поселивши в західних кореспондентів, яких у Києві, на щастя, не бракувало, сумнів в адекватності росмедій.

І ще один їхній розрахунок не справдився – що "бидло" ("крєпостниє", по-їхньому) відразу ж юрбами рвоне в Межигір'я, яке стояло відчинене навстіж, без жодної охорони – "рві-жґі-воруй-&bi страусов", а ЗМІ (вже свої – "укрАінскіє") – створять із того належну шумову завісу для прикриття зовсім інших операцій. ("Пані Оксано, ви були в Межигір'ї?" – подзвонили мені вже "наші" в понеділок уранці. – "Вас цікавить Межигір'я? – визвірилась я. – Ви що, не чули, що діється в Криму?..")

Ну й тощо. Багато разів за ці роки я запитувала себе – яким чудом ми тоді, весною 2014-го, втримались і вистояли. Як країна, як нація, здатна чинити загарбникові організований опір. І відповідь мені бачиться тільки одна: у вирішальні моменти – починаючи від Майдану й жертви Небесної сотні – ми щоразу виявлялися кращими, ніж Імперія зла нас уявляла, коли планувала проти нас чергову "операцію".

Читайте також: В якій країні ми б жили, якби Майдан змирився, а Янукович залишився при владі

І тому Кремль раз у раз, уже приготувавшись, було, завалити Україну "останнім ударом", поціляв "у молоко": всі їхні сценарії писано з розрахунку, що Україну населяє "бидло" – 1)темні, 2) захланні й 3) заздрісні "крєпостниє". Тільки за цієї умови російські сценарії виявляються ефективними (і так було завжди й усюди!).

П'ять років тому Україна виграла свою першу битву, яка визначила дальший перебіг війни, – тому що Небесна сотня виставила перед нацією ту моральну планку, якої за п'ять років не змогла збити вся інформмашина масового ширення "холерних вібріонів і кишкових паличок". Зрозуміло, виграти битву – ще не значить виграти війну. Але це вже залежить від нас – від того, наскільки ми виявимося гідними своїх мертвих. Революція гідності має саме цей смисл.

Низький уклін вам, хлопці, – наші перші хоробрі, що відкрили Новий Український Мартиролог. Моліться за нас – нам дуже потрібна зараз ваша підтримка.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram