Взагалі співакам, композиторам і артистам не місце у великій політиці. Це загальне правило, яке, щоправда, як кожне правило, має і свої винятки. І ці винятки, як ми знаємо, досить успішні. Але це винятки. І снаряди в одну і ту ж воронку майже не падають. Не тому, що артисти мають менше сірої речовини, а тому, що вони артисти. Люди психологічно і психічно абсолютно іншої професії, іншого складу особистості, іншої мотивації, іншої форми реалізації.

Але між політичним лідером і успішним артистом є й спільні риси. Найперше – це здатність бути цікавим для людського загалу, вміти "запалити" аудиторію, переконати її своїм талантом – голосом, думками, ідеями. А коли за тобою люди пішли – тоді веди їх до своїх вершин. Здавалося б.

Читайте також: Вакарчук резко раскритиковал нынешнюю власть. ВИДЕО

Так склалася в Україні, що всі політичні лідери, котрі прийшли в політику в 90-их роках практично всі з напівкримінального бізнесу, загартувалися таким чином, що так і не зрозуміли за 20 років хоча б маленьких основ загальнонаціональної відповідальності. Але маючи вільні кошти, телевізійні канали, вони могли продовжити час первісного накопичення капіталів, який практично не має меж. Народ почав розуміти, що потрібні нові люди, не з цього середовища, котрі б могли звернути увагу на країну.

Отже, був попит і незабаром надійшла пропозиція. Наприкінці 2017 року несподівано в політичні рейтинги майбутніх претендентів на крісло президента "вскочили" одразу два артисти. Й оскільки рейтинги всіх відомих претендентів були зовсім невеликими, то новачки швидко почали претендувати на лідерство.

На цей самий час взагалі претендентом номер один на президентську посаду став відомий і багатьма любимий галицький композитор і співак Святослав Вакарчук. Треба сказати, що Славко був не просто співаком. В Україні здавна музична культура була завжди більшою від просто музики, співу. Це було й естетичне, й моральне, й світоглядне, й, навіть, політичне виховання. Впродовж кількох століть кобзарі – унікальне явище в світовій культурі – були порадниками й наставниками українців.

Відголосок цього явища ще мав місце і за радянського часу з його культом пісні, яку співав весь СРСР. Якщо співак-композитор потрапляв у резонанс з людськими настроями, якщо він мав відповіді на питання, які хвилювали багатьох, то одразу ставав народним улюбленцем. Якщо не героєм. Іван Козловський, Дмитро Гнатюк, Микола Кондратюк, Євгенія Мірошниченко, Ніна Матвієнко, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Іван Попович, Софія Ротару й багато інших стали народними улюбленцями, якщо не живими іконами українців. 

І так склалося, що в новий час Святослав Вакарчук майже став тим, хто відповідав на багато запитань, що постали перед українцями. Кому ж як не йому повірити і обрати своїм лідером? Тим більше, що ніхто інший за популярністю і довірою й близько не міг стати поруч.

Найголовніше, що Славко тримав дух протесту, який уже впродовж століть був вигублений в українців і чого їм підсвідомо надзвичайно невистачало. Вакарчук обіцяв не здаватися, обіцяв триматися і вигравати. Таким чином він опинився на вершині гребеня народної довіри.

Читайте також: Ну не хоче він туди йти – і має на це повне право. Ніхто вам не обіцяв ставати месією – політолог про Вакарчука

Так, це була не його робота. Він себе до неї не готував. Він мав психологічний комфорт у своїй ніші найпопулярнішого співака краю й улюбленця одразу кількох поколінь українців. А тут раптом перспектива стати лідером країни, що знаходиться в стані зовнішньої і внутрішньої війни. Розуміючи весь огром завдань, котрі неминуче на нього можуть звалитися після отримання керма офіційного лідера держави, Славко як дуже розумний і совісний чоловік, який міг прорахувати подальші кроки, дуже глибоко задумався. І чим більше він думав, тим більші перед ним вимальовувалися перепони і тим далі він відходив від свого рішення розпочати новий етап у житті. "Так роздуми нас роблять боягузами", – колись дуже точно сформулював проблему Вільям Шекспір, який добре знався на перипетіях життєвого театру і його акторів.

Прихильники Вакарчука довго чекали від нього рішення. Але Славко все більше занурювався в проблеми, які він самостійно й умоглядно не міг розв’язати. Але не маючи ні серйозного політичного досвіду, ні знань політичної історії, не дуже охочий прислухатися до розумної думки, він зробив серйозну помилку, котра ще може йому дорого коштувати – одразу не зробив чіткого вибору й не визначився. Він ніби трохи грав на своїй популярності, поволі заплутуючи своїх прихильників і позбавляючи їх надії в себе.

Формально Вакарчук правий: він нікому нічого не обіцяв і в політику не збирався. Але ось уже з добрий десяток років постійно закликає нас до формування нової країни і принципової зміни її радянських засад функціонування. Всі симпатики співака знали, що їхній не просто кращий співак, але – голос і совість, поїхав на вишкіл за океан вчитися політичному лідерству. Так чому ти навчився, Славко, в рішучих і сміливих американців?

З часом наш герой зовсім відійшов у сторону, пояснюючи це тим, що «нікому нічого не обіцяв і в президенти ніколи не збирався». І взагалі йому ні посада, ні політика не цікаві. Це приблизно основний пафос його великого інтерв’ю, яке він дав головному політичному виданню країни «УП». Після якого постає питання: а як же ти збираєшся змінювати країну, не маючи ні влади, ні можливостей? І чи не стаєш ти, друже, все більше схожим на політичного інфанта Віктора Ющенка? Ти однозначно програв битву ще до її початку. Але ти ще не програв війну, Святославе Вакарчук. Як і всі ми. Але в нас залишилося не дуже багато варіантів на виграш. Чи не так?

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram