1945-го після деокупації французькі чоловіки (і жінки), що переважно не брали участі в Руху Опору, а років 5 уживалися з німцями, обслуговували їх і працювали на економіку агресора, накинулись на жінок, що були помічені в кохальних зв"язках із німцями. Найчастіше, тих француженок просто стригли й відпускали "з ганьбою". Іноді й убивали.

Пояснень такої поведінки могло б бути три: помста колаборантам з міркувань патріотизму; психологічний захист самого себе за ганьбу й фактичну колаборацію; архаїчний інстинкт продовження роду (власного роду, що не допускає інтиму поза межами трибу).

Читайте також: Ніцой: Влада повинна була створити таку атмосферу і такі правила в країні, коли колаборація засуджується, а не підноситься в ранг

Оскільки ті, хто це робив, переважно не належало до Руху Опору, бойового підпілля й не воювали на фронті, то перший пункт причини поведінки – патріотизм – відкидаємо. До того ж, це робилося в площині беззаконня. Отже, залишається два пояснення: "основний інстинкт" (тут: ревність) і спроба "на жінках" і вже після війни зобразити власний патріотизм і героїзм. Тобто, психологічний захист "активістів".

Те, як сьогодні українські чоловіки (і жінки) ревносно накидаються на артистів та інші категорії переважно беззахисних і вразливих громадян, а не на комбатантів держави-агресора, змушує наводити певні історичні паралелі. Чомусь здається, що сьогодні на жінок, котрі співали чи танцювали окупантові (який досі в належний спосіб не визнаний нами агресором), нападають переважно ті, хто не брав і не бере участі в Руху Опору в найширшому розумінні цього слова в наших сучасних реаліях.

Читайте також: Чи можуть представляти Україну на Євробаченні артисти, які гастролюють в країні-агресорі: результати опитування UAINFO

Крім того, оскільки не йдеться про "основний інстинкт", то слід припустити, що всі ці героїчні нападки переважно дистанційної тактики пов"язані саме з психологічним дискомфортом певної категорії чоловіків (і жінок), яка полягає чи то в усвідомленому соромові за пасивну колаборацію (ухиляння від опору, схвалення фактичної колаборації влади та ін.), чи то в свідомому безсоромному прагненні привселюдно й з далекого безпечного куточка засвідчити "безжальність до ворогів" і власну безстрашність – і собі кинути в безборонну жертву камінь.

Принаймні, так видається, якщо спробувати подивитись на рушії поведінки.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram